Незнайомі рідні

Повз Ріпки, чернігівського селища, розташованого неподалік українсько-білоруського кордону, везуть українців, звільнених із російського полону. Місцеві мешканці не чекають на запрошення чи заклики, не питають, чиї ж то рідні повертаються додому. Щойно з’являється звістка про черговий обмін військовополоненими, залишають свої хатні чи громадські справи і виходять на шлях. З українськими прапорами, квітами і плакатами, на яких – щирі слова підтримки і вдячності.

Очікування автобусів зі звільненими стало вже особливою традицією, народженою війною. Дощ, літня спека, осінній холод чи зимова хуртовина ріпкінцям не завада. Стоять діти, стоїть молодь, стоять дорослі і геть поважні віком. Стоять і чекають, щоб помахати рукою дорогим пасажирам спецавтобусів, які проїжджають часто без зупинок. Їм, котрі витримали муки російського полону, ці спалахи незнайомих радісних облич на узбіччях їхнього повернення додому, дарують оті перші і незабутні відчуття родинного тепла.

А серед тих, хто стрічає і проводжає поглядом автобуси, є й рідні та близькі тих оборонців, хто все ще карається по російських катівнях. Знають, що  й цього разу не судитиметься обняти своїх, але виходять, щоб порадіти щастю інших. Українські прапори, квіти та плакати вздовж дороги — це більше, ніж атрибути зустрічі. Без театральних мітингових жестів і хитрих промов, але це найпромовистіший голос країни, яка пам’ятає про своїх людей і не перестає чекати. Ріпки нагадують: підтримка не завжди вимірюється великими вчинками. Іноді так багато важать усміхнені обличчя людей при узбіччі, розгорнутий прапор, букет квітів, і зустрічний помах руки. Бо дім — це не лише місце, куди повертаються. Це ще й люди, які чекають. І поки на Чернігівщині виходять зустрічати звільнених із полону, ця дорога залишається дорогою надії.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company