Журналістика – це драйв, казали вони. Це швидкість, дедлайни та гостре перо. Але чомусь ніхто не попередив, що моє «гостре перо» найбільше любить малювати квіточки на берегах конспекту саме тоді, коли треба видати геніальний текст.

Мій ранок почався як у типовому фільмі про успішний успіх. Я відкрила ноутбук із твердим наміром: «Сьогодні я напишу такий фейлетон, що викладач розплачеться від захвату». Але чистий аркуш у Wordі виявився занадто агресивно білим. Він буквально тиснув на мене своєю порожнечею. Я вирішила, що для такого серйозного ривка мені потрібна кава. Це ж база.

Поки закипав чайник, я раптом помітила, що мій кактус на підвіконні дивиться на мене з німим докором. Він стояв якось криво, не за феншуєм. Довелося терміново проводити «генеральну реставрацію» підвіконня. Потім виявилося, що в телеграмі хтось знову правий не на всі сто відсотків. Ну як я, майбутня медійниця, можу проігнорувати такий безлад у коментарях? Це ж майже громадянський обов’язок – піти й пояснити людям, куди ставити кому.

Минуло три години. Фейлетон усе ще на стадії заголовка, зате я тепер дипломований експерт з історії Панамського каналу, знаю три рецепти ідеальної пасти з авокадо і чому в моду повернулися джинси на низькій талії.

Це наш сучасний прикол: ми маємо в кишені доступ до всіх бібліотек світу, але використовуємо його, щоб дивитися, як коти лякаються огірків. Ми називаємо це «пошуком натхнення», хоча насправді це просто професійна гра в хованки з власною відповідальністю.

Кажуть, фейлетон вмирає, бо ми боїмося когось зачепити. Ну що ж, я знайшла ідеальну жертву для сатири – себе. Людина, яка має список справ на три аркуші, але витрачає пів дня на те, щоб переставити кактус – це ж готовий персонаж для комедії.

Ставлю крапку. Не тому, що натхнення прийшло, а тому, що кактус на новому місці все одно бісить. Піду переставлю.