Родина Коваленків переїхала з Дніпра до Валенсії навесні 2022 року. Спершу планували залишитися на кілька тижнів, але відтоді вже минуло понад чотири роки. Нині мають тут власну справу, друзів серед місцевих, стабільний розклад життя У цій стабільності українські традиції співіснують з іспанськими.
Познайомилася з ними випадково – щоранку заходила до невеликої пекарні в районі Руссафа. Якось у черзі переді мною стояла дівчина. Упевнено замовляла хліб іспанською, а потім подрузі українською сказала, що завтра в неї контрольна з математики. Заговорила до неї рідною, познайомилися. І сімнадцятирічна Соломія, почувши, що я шукаю тему для матеріалу, запросила мене до них на обід.
Початок
Оксані, мамі родини, сорок два. У Дніпрі працювала юристом, а в Іспанії довелося починати майже з нуля. Мову стали вивчати самостійно, за відео та бібліотечними підручниками, потім пішла на курси. Нині пані Оксана працює в невеликій консалтинговій фірмі. За її словами, найважче було звикнути не до мови, а до місцевого розпорядку дня: обід тут о третій годині, а вечеря ближче до десятої.
Її чоловік Андрій раніше викладав фізику. У Валенсії почав працювати в майстерні з ремонту велосипедів. Згодом відкрив власну справу: збирає й відновлює велосипеди, які купують переважно студенти. На стіні майстерні висить український прапор і фотографія з походу Карпатами. Для людини, котра виросла поблизу гір, пласка Валенсія спершу була незвичною. Зате тепер пан Андрій оцінив іспанську теплінь: каже, у листопаді тут можна і в сорочці їздити велосипедом.
Діти та школа
Соломія навчається в місцевій школі, нарівні з іспанською вивчає і валенсійську мову. Першу опанувала приблизно за пів року, з другою ще відчуває труднощі. Серед її друзів є однокласниці-іспанки і українка, з якою познайомилися вже тут. Разом готують страви обох кухонь: вареники й паелью. По неділях Соломія допомагає в недільній школі для наймолодших українських дітей.
Зв’язок з Україною
Бабуся Галина досі живе в Україні. На вихідних родина виходить з нею на відеозв’язок – так разом вечеряють, попри відстань у кілька тисяч кілометрів. Оксана показує бабусі апельсини за вікном, а бабуся – свій город, підготовлений до зими.
Українська громада Валенсії невелика, але активна. Діти збираються в недільній школі, вивчають рідну мову та історію. Наприкінці листопада громада традиційно запалює свічки в пам’ять про жертв Голодомору, а до Дня святого Миколая малеча готує вірші й виступи. На такі святкові зустрічі збираються і місцеві сусіди.
Прощаючись, пані Оксана подарувала мені банку свого домашнього варення. З апельсинів, зірваних у дворі будинку. Для неї це теж знак того, як змінилося її життя: спершу тимчасове приросло заплелося в долю, стало домівкою. Ні, Коваленки не втратили зв’язку з Україною, але тепер у них дві домашні адреси. І за обома на них чекають.
Залишити відповідь