Серпневе сонце поволі котилося за обрій.
Мама збирала речі до лікарні обласного центру. Там, у Помірках найкращі лікарі, і ми теплили надію, що з мамою все буде добре.

У день від’їзду я дала їй слово, що обов’язково ходитиму до бібліотеки. І вже наступного ранку була на подвірʼї нашої сусідки бібліотекарки Марії Іванівни, прийшла по раду, як же мені стати читачкою. Марія Іванівна саме збиралася на роботу і запропонувала мені піти з нею.

Йшли нашою вулицею, далі стежкою вигоном – посеред нього величався клуб і ділився пенатами з бібліотекою. Марія Іванівна відчинила вхідні двері, я ступила за поріг великої кімнати і від несподіванки завмерла: на всіх рядах високих стелажів, од підлоги аж до стелі, щільним строєм стояли книги. Не охопити й оком – не те що порахувати! А Марія Іванівна, обнявши мене, вражену, за плечі підвела до окремої полички.

‒ Тут книжечки для дітей, обирай, що сподобається. А я тим часом підготую твій формуляр. Віднині ти читачка нашої бібліотеки.

Знімала з полиці книжечки майже пожадливо. Різні-різнісінькі. Казки. Оповідання авторів, яких ще не знала. Моя торбинка аж розпухла од цього скарбу.

Додому не йшла – летіла. Хотілося чимшвидше розгорнути кожну книжку. І читати, читати…

Читання захопило мене. Навіть смуток відступав.

Книжки помітно допомогли з навчанням.  Другокласницею стала краще читати на швидкість, охоче переказувала прочитане. Приклади й задачі з математики вже було й цікаво розв’язувати. Небагатослівна сусідка по парті Ніна Пономарьова чомусь частенько зазирала до моїх зошитів. Мабуть, ретельно «вивчала» мою каліграфію.

Харківські лікарі ненадовго відпустили маму додому. Веліли чекати письмовий виклик на операцію. Щовечора я читала їй казки, оповідання, змінюючи голос, тон та інтонацію. Показувала роботи в зошитах з письма та математики. Мої успіхи втішали маму, на її обличчі з’явилася усмішка.

Наближалися святки. Батько приніс із лісу маленьку пухнасту ялинку. У хаті запахло хвоєю. Мама дістала новорічні іграшки. Прикрашали лісову красуню і яблучками – їх мама майстерно оздобила красивими смужечками. Але у переддень Нового року з лікарні прийшов виклик, і батько з мамою мусили їхати в Помірки.

Новорічними вечорами ми з бабусею іноді ходили на «посиденьки», носили кутю на Святвечір. Та й нас не забували, частенько провідували родичі – бабуся Палажка з дідусем Федором. А вечорами слухали по радіо вистави – була така програма «Театр перед мікрофоном».

Зима 1975 року видалася багатою на сніг. Старожили називали її «товстою». Моя Синьківка перетворилася на зимову казку. Здалеку село наче потонуло у кучугурах – були вони врівень з огорожами. А вітер гнав сніг із поля, намітав і намітав. Люди проривалися з дворів крізь замети рукотворними стежками-доріжками. А сільську вулицю невтомно прогортав трактор, щоб нас, школярів, возити до школи бортовою колгоспною машиною, кермував якою дядько Володя, батько мого однокласника Юрчика Бондаренка.

Відмаланкували, збігли свята.

Невдовзі батько повернувся з Харкова разом із мамою. Радості не було меж. Мама швидко поправлялася. Батько, як і завжди, в усьому допомагав, не ділив обов’язки на жіночі-чоловічі: доїв корівку, порав усю дрібноту, ходив на роботу. Вечорами ми з мамою та бабусею читали-переказували оповідання. Слухали передачі українського радіо, а ранками ‒ рідну «купʼянку». Мої шкільні оцінки помітно покращали, Марія Юхимівна, наша вчителька, стала до мене дуже уважною. Помічала кожен мій успіх.

Другий клас завершувала похвальним листом. З такою ж офіційною похвалою перейшла з третього у четвертий.  Читання художньої літератури змінило простір.

У нагороду за успішне навчання бабуся брала мене до слободи на храмове свято Петра й Павла. Ранком верстали гостинцем кілометрів зо два, повз Кулагівку, Ляхівку до Петропавлівки. Звідки моя бабуся родом.

Храм огортала врочиста тиша. Він височів банями над сільрадою, школою, дитячим садком, будинками петропавлівців. Бабуся тримала мене за руку, іноді відпускала, щоб привітатися із земляками, подружками дитинства. А ті, вітаючись, поштиво називали бабусю «Хванасівною».

Краса всередині храму вражала. Взоруючи настінний розпис, стояла мов заворожена.

Після літургії бабуся купувала мені смаколики – льодяники на паличці.

Сільську бібліотеку відвідувала навіть тоді, коли мої однолітки насолоджувалися літніми канікулами. У середніх класах всім було зрозуміло, хто читав постійно і не тільки за програмою.

На уроках історії Юрій Бондаренко несміливо доповнював учителя Костянтина Гавриловича цікавими розповідями про князівські походи, про відкриття мореплавцями нових земель. Я раділа, що мій однокласник знав чимало того, чого ніхто з нас ніколи й не чув. Дивувався і вчитель. Проте оцінками Юрчик чомусь не відрізнялися від інших однокласників. Навіть тих, хто відповідав на уроках абияк.  Я ж знала: Юрчик постійно читав – у вільний час, на канікулах… У класі лише Миколка Красуля іноді доповнював відповіді Юрчика Бондаренка фактами не зі шкільного підручника.

Наша школа жила активним життям: змагання, вікторини, конкурси… Мені дуже хотілося розповісти про це всім. І одного дня я поїхала до райцентру. Зайшла в редакцію районної газети і розповіла журналістам про своє бажання.

Так стала юнкоркою – юною кореспонденткою першої в моєму життя газети.