«Маяк»: «Фронтові навики виживання тепер потрібні скрізь»

Його позивний «Маяк», він ветеран 82-ї окремої десантно-штурмової бригади.  Військову службу розпочав у 19 років. За власним бажанням. Пройшов вишкіл у Німеччині. Після закінчення курсів сержантського лідерства, повернувшись до підрозділу, був призначений головним сержантом роти. У розпал бойових дій.

А чому «Маяк»? Найперше – вдався зростом: два метри без двох сантиметрів. А ще тому, що вів за собою, прокладав шлях іншим.

– Строкова служба, – розповідає, – навчила мене дисципліни. І показала, що таке справжнє братерство. Навчатися за кордон до Німеччини нас відправили навесні 2023 року. Програма відповідала класичній військовій підготовці натівських підрозділів. Але прямого бойового досвіду нам ніхто не передавав – переважно теорію та окремі тактичні відпрацювання. Зате які там навчальні полігони! Величезні облаштовані майданчики для стрільб і маневрів як в урбанізованій, так і на відкритій місцевості.

Після повернення в Україну п\\рактикувалися на різній техніці, вчилися її ремонтувати. Готувалися до боїв. Це вимагало від кожного максимальної концентрації. На війну потрапляють різні люди: від робітничих професій до IT-сфери чи управлінської діяльності. Але коли опиняєшся в суто чоловічій компанії і відчуваєш цю атмосферу, дуже швидко зближуєшся з іншими, починаєш розуміти, підтримувати. Я завжди почувався впевнено, бо знав, що поруч побратими, на яких можна покластися.

– Як складалися стосунки з місцевим населенням прифронових територій?

– З тими людьми, з якими я мав контакт, – усі прагнули нашої перемоги. За можливості допомагали чим могли: прали речі, годували, давали те, що могло нам знадобитися. Наприклад, у прифронтових селах Запорізької області нам вдалося домовитися про оренду будинків для проживання бійців. Я вважаю так: хто хоче підтримки, той її знайде. А шукає зраду –знайде і її. Така правда життя…

– У важких ситуаціях що допомагало зберігати витримку?

–  Віра та оптимізм. Гумор дозволяє впоратися з побутовими проблемами, з життєвими чи сімейними негараздами, навіть навички набувати допомагає…

– Даруйте, але запитаю не про веселе. Про Ваше поранення. Як це трапилося?

– Заводив своє відділення на вогневі позиції. Ми мали перебігти з однієї дислокації на іншу. Але русня відкрила по нас  шалений вогонь. З дронів, мінометів, стрілецької зброї. Мінометний заряд розірвався під моїми ногами о дев’ятій вечора. Я ще встиг передати команди по радіостанції й відвести особовий склад на безпечну позицію. Пролежав поранений на полі просто неба до самого ранку, поки не дочекався своїх бійців. Вони буквально за пів години дісталися до мене, під обстрілом витягли до найближчого бліндажа. Там я пробув ще півтори доби, поки не дістали тверді ноші… Після чого мене ще десь вісім годин евакуювали полем бою. Пробиралися, ховаючись від ударів ворожої артилерії, мінометів і дронів. Я чоловік габаритний, нести такого нелегко навіть кільком. А встати на ноги не міг. Зрештою, дісталися-таки точки, звідки мене евакуювали атомобілем. Спочатку в  стабілізаційний центр у Вербовому, далі каретою швидкої – в Оріхів, там був кваліфікованіший медичний пункт стабілізації; взялися обробляти рану. Провели анестезію, почали очищати рану від уламків… Прокинувся я вже в Запоріжжі, у п’ятій лікарні швидкої допомоги. Там хірурги діставали уламки, вирізали пошкоджені ділянки шкіри.

Загалом лікували мене у трьох містах: Дніпрі, Запоріжжі та Черкасах. Пів року був на реабілітації.

– Ліків не бракувало?

– Ні. Лікували безкоштовно, всі ліки і процедури, включно з хірургією,  надавали у повному обсязі.  Були певні бюрократичні зволікання, але зводилася переважно до оформлення документів і підтвердження, що лікування пов’язане саме з пораненням. Тому весь час доводилося мати при собі всі виписки, їздити з ними з міста в місто та отримувати нові документи про госпіталізацію.

– Є щось у чинному механізмі державної підтримки поранених учасників бойових дій, що Ви, з огляду на Ваш досвід, неодмінно змінили б?

– Насамперед зосередив би більше ресурсу, щоб гарантувати їм  якісну психологічну допомогу. Там, де лікують військових, разом із традиційними лікарями мають надавати допомогу кваліфіковані психологи:  розмовляли з людьми, знаходили можливі варіанти підтримки психічного здоров’я воїнів з важкими пораненнями.

– А Ви зверталися до психологів?

– Ні. Моє самопочуття було задовільним з перших днів. Приїхали побратими, привезли мої речі. Я зміг зателефонувати до рідних, дізнатися про стан справ в моєму підрозділі, допомогти своїм тим, чим міг. Я з пораненням залишився цілим, Богу дякувати…

–  Складно повертатися до цивільного життя?

– Нестерпно отримувати повідомлення про «двохсотих» і «трьохсотих», яких знав, з якими пліч-о-пліч був у тому пеклі. Мене це сильно деморалізує. В якійсь мірі відчуваю провину, що не поруч з ними, не можу допомогти…

Я працював у своєму місті, знаходив спільну мову з людьми, тому мені складно зрозуміти, чому хтось має проблеми з адаптацією. Але це все індивідуально. Комусь важко сприйняти те, що відбувається вдома, комусь — ні. Багато залежить від психічного стану, з яким людина повертається. По-моєму, все можна переживати всередині, в голові, і не обов’язково всім показувати, як тобі погано. Звісно, образливо, коли бачиш, як хтось, помітивши пораненого чи людину з інвалідністю,  відвертається, наче його це не стосується.  Особисто я був у колі побратимів і волонтерів.

–  Від багатьох цивільних чула, що вони хочуть підтримати військового з пораненням чи інвалідністю, але не наважуються підійти, не знають як першими заговорити…

–  Не варто ані боятися, ні вагатися, бо всі військові, принаймні ті, кого я знаю, насправді дуже добрі, ввічливі, славні люди. Усі ми нормальні і не загрожуємо оточенню. Ми з побратимами завжди ставимося до людей ввічливо, ніколи не ганьбили честь військових.

–  Чи змінились Ваші погляди на буденні речі після повернення з фронту?

–  Так, насправді все стало простіше. Тут я не відчуваю тієї загрози й військового азарту, який був на фронті. Тут можна повноцінно відпочити.  Багато військових прагнуть потрапити у відпустку, на вихідні додому, до рідних. Спілкування з рідними і близькими дуже розряджає. І справді надихає захищати Україну.

–  А навички військового допомагають у цивільному житті?

– У війську я підтягнув свої навики водіння габаритної та негабаритної техніки. А фронтові навики виживання тепер потрібні скрізь. Майстрування, ремонт техніки, налагодження побуту, прання, приготування їжі – усе це придалося на фронті і знадобиться вдома

– А як з офіційним працевлаштуванням?

–  Знайти роботу насправді важко. З моїм пораненням маю втрату працездатності. Туди, куди хотів потрапити у військову сферу, мене не брали, бо в кожному підрозділі й так вистачає нашого брата, якому треба знайти посильну посаду. З цивільних спеціальностей теж мало хто готовий брати ветеранів на роботу. По-перше, мобілізація, по-друге, не найкращий стан справ у малого і середнього бізнесу. Тому я досі шукаю роботу.

–  Маєте хобі?

–  Коли став нормально пересуватися, першим ділом повернувся до свого головного захоплення – риболовлі. Біля води відпочиваю, отримую натхнення і насолоду. Граю в настільний теніс – відновлюю реакцію…

– Що б порадили побратимам-ветеранам, які тепер розпочинають свій шлях повернення, адаптації?

–  Не замикатися, розмовляти з волонтерами, медпрацівниками, родиною, друзями. Якщо є можливість –  їхати відновлюватися туди, де гарна і чиста природа, де можна відпочити і відновити стан. І намагатися не застоюватися, а рухатися. Далі. Життя не закінчується, попри всі болі, рани і втрати мусимо давати собі раду. Бути корисними собі, своїй сім’ї, країні,  яку ми захищали.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company