Київ, друга субота вересня, День українського кіно, відбій повітряної тривоги, Музей Марії Заньковецької на Великій Васильківській, Юрій Гармаш, відкриття фотовиставки «Мій час». Напевне, такими, як тепер модно казати,  «тегами» можна телеграфно окреслити подію, що відбулася того дощового дня у середмісті української столиці. А це була, без сумніву, подія.

Юрій Гармаш вкотре постав як видатний світляр. І попри його захопливий щирий монолог – про зустрічі, сучасників, вчителів і побратимів, буремні події, свідками яких був фотомитець, – його світлини і без слів вели цю сповідь. До експозиції ввійшла лише дещиця, але надзвичайно вагома з його фотоархіву.

Вчитель, легенда і «в’язень кінематографа»

Особливою, майже магічною сторінкою виступу пана Юрія були його спогади про Сергія Параджанова. Гармаш згадував легендарного режисера з надзвичайною теплотою, пошаною та ледь помітним смутком у голосі. Для нього Параджанов був не міфічною фігурою світового авангарду. Радше першоджерелом професійної мудрості, справжнім Вчителем. Пан Юрій повів, як упливала сама присутність Параджанова на середовище довженківців: його абсолютна свобода мислення, вибухова фантазія, вміння бачити пластику кадру там, де інші бачили побутові деталі. Глядачі в залі слухали, тамуючи подих, коли Гармаш ділився особистими епізодами спілкування з майстром, згадував його незламність і той унікальний параджанівський погляд на світ, де кожна деталь перетворюється на художній образ чи метафору. Спогади про Генія плавно перепліталися з роздумами про долю українського поетичного кіно, яке творилося не завдяки, а всупереч системі. Видатними та безкомпромісними особистостям.

На орбіті Івана Миколайчука

У затишній залі музею панувала особлива, камерна атмосфера. Пан Юрій легко й невимушено провів гостей експозицією своєї пам’яті, де поруч із Параджановим оживала й постать його близького друга та творчого соратника  Івана Миколайчука.

– Я дуже йому вдячний, бо завдяки Іванові я по-справжньому став оператором. Моя візитна картка завдяки йому – це «Вавилон XX», – відверто зізнався кіномитець, представляючи серію портретів Миколайчука.

Біль нереалізованого: «Тисяча снопів вітру»

Під час діалогу з аудиторією торкнулися й теми нереалізованих задумів, які оператор зберігає у своєму серці. Схоже, непростим для Гармаша видалося запитання із залу про долю його кіносценарію «Тисяча снопів вітру», що свого часу отримав високе визнання на літературних та кінематографічних конкурсах (зокрема, у 2016 році відзначено спеціальною відзнакою Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова»). На запитання, чи є надія побачити цей твір на екрані, Юрій Тимофійович відповів із гіркою реалістичністю:

– Це болісна для мене тема. Немає режисера, якому б я зміг довірити цей матеріал. Чесно кажучи, я б нікому його не віддав. Тут потрібне особливе, поетичне бачення світлокартини… А стосовно того, щоб самому взятися за режисуру – був період, коли я про це думав. Але потім зрозумів, що з моєю нервовою системою, з моїм характером бути режисером важко. Тут потрібна інша закваска.

Зізнання майстра відкрили інший бік кінопрофесії – невимовну тугу за тим світлом, яке так і не встигло пролитися з кіноекрана.

Обличчя Майдану та вічність у деталях

Окремий, сповнений драматизму блок виставки присвячений подіям Революції Гідності. Юрій Гармаш пригадує, як потрапив на майдан Незалежності буквально на третій чи четвертий день, утікши… просто з лікарняного ліжка.

Серед сотень і чи навіть тисяч зроблених тоді кадрів на виставці представлено глибокі й знакові роботи: портрет Сергія Нігояна на барикаді, молода дівчина у вирішальний момент протестів, хлопчина з каструлею на голові, унікальні авторські колажі – «Барикади», «Прапори». Та найвагомішим, за визнанням самого автора, став кадр із поодиноким протестувальником, який тримає український прапор на тлі клубів диму та вогню:

– Це найдорожча і, вважаю, найкраща фотографія. Один, який стоїть із пляшкою палаючої суміші… Того дня було сильне протистояння. Для мене деталі й фрагменти завжди мали вирішальне значення. Коли я викладав студентам, завжди починав із теми «деталь і фрагмент», щоб людина вчилася бачити подію не лише на загальних планах, а й через нюанси.

Від авіації до кінокамери

Під час зустрічі майстер поділився й особистими спогадами як обирав свій життєвий шлях, з усмішкою пригадуючи бунтарську юність:

– Я був стилягою – любив яскравий одяг, гарну музику, свободу руху…

Переломними моментами у пору його вагань з вибором між авіаційним інститутом та операторською майстернею став перегляд стрічки «Вони йшли на Схід»   Джузеппе Де Сантіса та оператора Антоніо Секкі, епізоди з якої, до слова, знімалися в рідних місцях Гармаша, на Полтавщині, а також приклад старшого брата, який працював на телебаченні.

Згадав майстер і про свої недавні поїздки до Італії та Відня. Посміхнувся: тепер це більше вулична, або стріт-фотографія, пошук живих міських сюжетів. І хоча цифрова камера, а все частіше записник-смартфон завжди під рукою, справжня операторська магія, за словами автора, народжується тоді, коли фотограф бачить у кадрі не «об’єкт», а людину, її долю.

Автор цих рядків вкотре пожалкував, що мав під рукою лишень об’єктив мудрофона замість фотокамери, якою «на довгому фокусі» зміг би вхопити виразну міміку, експресивну пластику свободи рухів Юрія Гармаша. Мага кадру й одвічного «стиляги»…

Справжнє українське кіно та фотомистецтво живі, доки є майстри, котрі ловлять світло. Навіть у сутіні найбуремнішого часу.