Грюкіт, крики мами, мої стривожені думки про те, що проспала пару, і нарешті винуватиця цього ранкового балагану – кішка-підліток Іриска. Ми її вирятували з підвалу, але вона геть не вагається, якщо їй кортить влаштувати нам чергову диверсію.

Отож пилосос у руки, і рештки шестирічного переростка кактуса, який ще кілька днів тому ми урочисто пересадили у свіжесенький ґрунт, поховав  смітник. А руда бестія, яку я профілактично пошльопала по філейній частині, мирно заснула на моєму ліжку.

Сьогодні традиційний день поїздки «на гаражі»: раз на місяць вибираємося туди удвох з мамою, навантажені порожніми банками та речами, від яких квартира вже майже тріщить по швах. І якби ж ми могли все це просто вивезти автівкою, але ні — машина в тому ж таки гаражі,  вірніше за будь-якого собаку (навіть за Хатіко) чекає на татове повернення з фронту.

Отож дві леді в шубках залітають із двома об’ємними торбами у тролейбус. І граційно виходять на найромантичнішій зупинці — біля гаражного комплексу, що своїм видом нагадує справжні нетрі. Вони такі довгі, що ми по черзі просимо одна одну зупинитися й перепочити: руки відвалюються.

Нарешті наш, №397. Навпроти сусіди, серйозні бородаті чоловіки, пилососять салон машини довше, ніж я прибираю у своїй кімнаті. У такій продуктивній атмосфері звільняємося від торб. Мій першочерговий обов’язок — завести нашу машину і вигнати з гаража: мусимо спуститися до підвалу, де ховаються закрутки.

Акумулятор машини напіврозібрано — минулого разу зняла мінусову клему. Беруся за ключ і за п’ятнадцять хвилин авто вже на вулиці, погуркує двигуном, прогрівається після довгого застою — як радить тато.  А ми пораємося у підвалі. Порожні банки на своїх місцях, картопля в рюкзаках — ревізія пройшла успішно.

Я вирішую, що нашому металевому коневі вже досить насичувати повітря вуглекислим газом, і глушу двигун.

Ой, даремно. Бо він більше не хоче заводитися: гарчить, як хижак, що помирає в лісі, блимає індикатором ABS і затято глухне. Всі наступні спроби провернути ключ запалювання супроводжуються низкою тривожних дзвінків до тата. Наче він за сотні кілометрів може змусити зрушити з місця цього металевого вперюха.

Але допомога таки з’являється. В особі татового друга Толика. Той як знавець одразу діагностував причину: акумулятор розрядився. Толик подався, щоб невдовзі повернутися у супроводі зграї собак, яких підгодовує, із зарядним пристроєм. Під’єднав і тут-таки знову кудись заспішив.

Мусимо чекати. Розуміємо, що затримуємося довше, ніж планували; починаємо мерзнути, бо вбралися так, щоб було зручно рухатися. Повертаємося туди, де мала б стояти автівка, вмикаємо обігрівач, заварюємо каву і гріємося.

А праворуч від нас ще одні сусіди, брутальні чолов’яги, вигнали на повітря справжній автоскелет — геть розібрану, без корпусу автівку, яка проте чемно працює. А чоловіки навпроти і далі ретельно прибирають, полірують салон своєї красуні. Мабуть, до 8 березня готують. Помічаю, як крадькома зиркають у наш бік: знайшли розвагу на наших спробах завести «Шкоду».

Нарешті повернувся Толик. Від холоду я обняла теплообігрівач ногами, вже майже всілася на ньому. І от щасливий вердикт: акумулятор зарядився.

Заводжу машину, заганяю її у стійло, знімаю вже обидві клеми з акумулятора, щоб не смів витрачати енергію. Нашому рятувальнику вручаємо банки з помідорами та малиною, себе знову впрягаємо у сумки — не легші, ніж ті, з якими сюди дочвалали.

На виході із гаражного лабіринту нам гукає охоронець:

— Дівчата, що ж це ви так розбігалися?

Ми з мамою перезираємося і… не стримуємо сміху. Не тому, що почули щось смішне — радше від утоми й полегшення, що наші гаражні митарства нарешті закінчилися.

І раптом обоє згадали: завтра ж 8 березня. Свято, коли «дівчатам» дарують квіти, говорять про нашу ніжність, красу, тендітність.

Ми справді «дівчата». Тільки такі, що можуть і лантухи з консервацією  перетягти, і машину завести, і години на холодних гаражах витримати, і проблему усунути. Самі, бо наш головний чоловік, наш захисник тепер далеко, боронить наш дім. Ми витримаємо і без букетів, головне – дочекатися його, нашого лицаря. І світлого дня нашої перемоги, коли квіти для нас знову повернуть свій святковий аромат.