Несподіване призначення Вадима Яценка, керівника Львівського муніципального хору «Гомін», генеральним директором і художнім керівником  Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки, мимоволі викликає аналогію роздоріжжя, на якому запитально роззираються.
В нашому випадку вибір шляху невеликий: іти вперед чи нашвидку провести «реорганізацію», свідками яких суспільство було вже не раз.

Історія мистецтва засвідчує: справжні майстри не приходять випалювати поле. Їхня творчість набуває майстерності, проростає крізь спадщину. Новатори залишали попередникам право на істину. Навіть коли геть змінювали форму.

Згадаймо імпресіоністів. Вони не руйнували академізм, щоб звільнити місце для себе. Митці принесли інше світло, іншу динаміку руху пензля. Старі майстри лютували, вбачали в цьому дилетантство, проте «бунтівники» не викидали спадщину – розхитали її, змусили малярство заграти новими барвами, не розриваючи зв’язку з класикою.

А українське поетичне кіно? Воно пішло ще далі. Режисери-шістдесятники не «заперечували» попередників, вони переплавляли їхній досвід у метафори, які дихали іншим змістом. Не викинули Довженка, зняли з нього ідеологічні окови, дали його образам друге життя. Вільне. Це був діалог, де кожен голос додавав глибини спільному полотну.

Сьогодні ж на душі неспокій. «Омолодження» як інструмент – небезпечна гра. Прихід нової команди з інших шкіл неминуче зіштовхне ветеранів, що тримають автентичний звук, із новою хвилею, орієнтованою на динаміку та шоу. Традиція Хору Верьовки тримається на переданні секретів майстерності від старших до молодших. Якщо ветеранський кістяк витіснять під приводом «оптимізації штату», цей механізм зупиниться. За два-три роки матимемо безліч вподобайок і переглядів, технічно бездоганний, але стерильний колектив, позбавлений земного коріння.

Перед новим керівником постає спокуса: замінити майстрів на слухняних «моделей» задля швидкої картинки. Менеджер шукає ефективності, митець – глибини. Запит на візуалізацію в соцмережах диктує заміну складних поліфонічних пластів на стилізовані обробки, де хор лише елемент декорації. «У хорі можна трохи сачканути», нагадує давній народний дотеп. Але про легендарний колектив так не скажеш – таке тут це ніколи не проходило. Тривога інша: чи не перетворять хор на «гомінкий» бек-вокал?

Спадщина може не завжди гармонувати зі швидким сучасним ритмом, але саме вона робить цей хор унікальним. Жива передача досвіду – єдиний спосіб вберегти школу від розпаду. Без неї пам’ятник перетвориться на декорацію.