Є речі, які не можна пояснити цифрами, картами чи політичними заявами. Їх можна відчути лише через чужий досвід, чужий біль, чужу пам’ять, яка   поступово стає твоєю. Саме для цього існує література.

Живемо в епоху, яка точно зарубцюється у підручниках історії. Але вони народяться потім. Тепер час новітніх Самовидців, їхніх літописів. Час свідчень тих, кому випала доля опинитися всередині – війни, окупації, неволі, небаченого всенародного опору.  Всередині історії, яку намагалися приховати. Час книг, після яких інакше дивишся на власну країну. Інакше розумієш, звідки ми і чому ми такі.

Моя добірка з п’яти книг українських авторів, які, вважаю, варто почитати кожному, сподіваюся, доповнить читацькі відгуки, їхні захоплення, а водночас змусить замислитися над важливими питаннями. Так, це книжкове «гроно п’ятірне»– не обов’язкова програма, не список «для галочки». Це розмова, яку давно варто почати. Із собою, зі своїм минулим, зі своїм народом.

«За Перекопом є земля» Анастасії Левкової

Із тих книг, після якої світ вже не здається таким самим. Не тому, що вона перевертає уявлення про літературу, а тому, що вона повертає тебе до реальності – болісної, складної, але надзвичайно важливої.

Ще надто свіжі для дорослого українства події 2014 року. І відчуття, коли почули новини про анексію Криму. Шок, розгубленість, біль і гнів. Ми зберегли їх для помсти.

А як це лихо тоді переживали кримські татари, у яких росія вже не вперше нагло відбирала домівку,  батьківщину? Народ, який, пройшовши депортацію, повернення, відбудову, тепер знову ставав ізгоєм? Саме про це роман «За перекопом є земля». Голос тих, кого надто часто не чули, а тепер геть не чують.

Авторка обрала «романний жанр» –  і це, мабуть, найточніший вибір. Тут немає сухих дат і параграфів. Є живі люди, їхні стосунки, сумніви, любов, страх і пошук себе. Тому книжка читається на одному диханні: її читач – не учень, якому втовкмачують істини. Читач проживає разом із героями їхню долю.

Одна з найсильніших сюжетних ліній книги – історія самої головної героїні. Її батьки – росіяни, вона виросла в певному культурному середовищі, але категорично не поділяє їхніх поглядів. Вона запитує себе: хто я, якщо моя країна робить те, що я вважаю злочином? Як жити з таким розривом між кров’ю і совістю? Це питання, яке заболіло багатьом у час повномаштабного вторгнення. Тому книжка тригерить, змушує думати – задля здорової істини. Цей внутрішній конфлікт описаний з разючою чесністю. Авторка не дає простих відповідей, а дозволяє герою й читачеві шукати їх разом. Тема особливо резонує, бо питання ідентичності, вибору, відповідальності тепер надзвичайно злободенні.

Анастасія Левкова проробила колосальну роботу. Відчувається, що за кожною сторінкою тексту – місяці, а може, й роки добирання матеріалу. Книжка насичена реальними фактами, красномовними деталями побуту, традицій, мови, релігії кримських татар. Зібрано розмаїття людських історій –  від депортації 1944 року до подій 2014-го. Кожна з яких – повноцінна доля.

І ось що важливо: навіть ті, хто добре знає кримськотатарську тему, хто читав про депортацію та повернення, хто слідкував за подіями 2014 року, все одно знайдуть у цьому романі щось нове. Деталь, точку зору, емоцію. Це по-особливому, мистецьки зосереджений авторський погляд – крізь призму не лише великої історії, а й маленьких, особистих, майже інтимних моментів.

Чому роман «За Перекопом є земля» слід прочитати українцям і всім  в Україні сущим?

По-перше, тому що ми часто знаємо про кримських татар лише в загальних рисах, ця книжка заповнює прогалини. По-друге, наша злютованість співпереживанням – це теж зброя. Коли розумієш, що відчуває близька тобі людина, не зможеш залишатися байдужим. А байдужість – це розкіш, яку Україна не може собі дозволити. По-третє, ця книжка нагадує: Крим – це не просто географія. Це люди. Це пам’ять. Це рани, які не загоїлися ще з 1944 року і які знову розкрилися у 2014-му. І нарешті – це просто дуже талановита, дуже чесна і дуже потрібна книжка. Після останньої прочитаної сторінки вона залишається надовго.

«Доця» Тамари Горіха Зерня

Якщо ви вже читали «За перекопом є земля», знаєте це відчуття, коли художній текст переконливіший за будь-який документ. «Доця» – саме з таких книжок. Тільки цього разу погляд звернений на Донецьк. На українців зі сходу – таких самих, як мільйони нас, чия доля, проте, склалася інакше. Позначившись місцем народження.

Роман про те, як «русскій мір» захоплював український Донецьк. Сюжет засновано на реальних подіях – і це відчувається фізично, майже тілесно. Читаєш – ніби тримаєш у руках не роман, а якийсь надсекретний живий документ, важливий, болючий. А водночас це захоплива, динамічна, неймовірно жива проза. Як екшн-бойовик. Стрімкий ритм, разючі повороти, напруга, яка не відпускає від першої до останньої сторінки. І чорний гумор, який буває лише тоді, коли люди сміються крізь сльози, бо інакше просто не вижити.      Головна героїня вражає рішучістю, чесністю, мужністю. Боїться – і все одно діє. Сумнівається – і все одно обирає. Її шлях – від митця у воїни.

Авторка  надзвичайно точно відтворює довоєнний Донецьк. Людей, які жили, кохали, сварилися, мріяли… І на моторошному контрасті –  воєнний Донецьк: той самий простір, але спотворений і чужий. Момент, коли все тільки-но починається, – знакове місце роману: люди ще не розуміють, що відбувається, але вже відчувають, як щось зламалося назавжди. Страх головної героїні в ці перші дні описаний так точно і так по-людськи, що читач мимоволі запитує себе: а як я чинив би на її місці?

«Доця» робить те, що рідко вдається найкращій публіцистиці і навіть серйозному історичному дослідженню: дає змогу збагнути всім єством, де справжній початок теперішньої російсько-української війни. Він точно не сховався за календарною датою 24 лютого 2022 року. За сюжетним розвитком роману події 2014 року вишиковуються у ясну і страшну логічну послідовність. Жодних розмитих формулювань – все на своєму місці. Звісно, це не підручник, не аналітична стаття. Це роман. Саме тому пізнаване не тисне, а доступно проникає в емоції і розум.

Чому цю книжку варто прочитати українцям і всім в Україні сущим?

Найперше, тому що українці з Донбасу – це українці. Їх системно обробляли роками, а потім кинули в пекло. «Доця» повертає їм обличчя і голос. Бо збагнути – це ще й застереження, щоб не наступати на старі граблі. «Доця» допомагає зрозуміти механіку окупації: як починалася, як затягувала, як ламала… І звідки з’являлися ті, хто не ламається. Після цієї книжки вже не сприймаються клішовані визначення. Вона змушує бачити людей, а не пласкі мапи, безособову статистику чи абстрактні «постраждалі регіони».

Воістину, ця книжка-удар і книжка-обійми не дає спокійно читати і так само спокійно мовчати після. Історія про Донецьк, якого вже немає. І про людей, які несуть його в собі.

«Гемінґвей нічого не знає» Артура Дроня

Мушу застерегти: ця книжка підійде не всім. Вона тригерна. Вона ретравматизуюча. Якщо ви зараз перебуваєте у стані емоційного виснаження, у розпалі власного горювання, якщо у вас є досвід, який ще не встиг стати безпечним спогадом, – поставте її на полицю. До пори, до часу. Але якщо ви справді готові пірнути в у цей сюжетний бурун – не вагайтеся. Бо це одна з найпосутніших українських книжок, написаних під час цієї війни.

«Гемінґвей нічого не знає» – збірка есеїв українського ветерана, написана зсередини воєнного досвіду. Кожен есей –  окрема ситуація, окрема тема, окремий шматок пережитого. Вони різняться за тоном,  ритмом, навіть за напрямом авторового погляду. Є тут есей, який повторюється тричі. Це не редакторська чи типографська помилка. Це саморефлексія як спосіб виживання: повертаєшся до одного й того самого, щоб розкласти тягар, зменшити його вагу. Читати її – наче спостерігати за людиною, котра повільно вчиться заново дихати. Психотерапія, яку автор проводить із собою вголос. Він не пише, щоб вразити чи повчити. Він пише, щоб вижити. Щоб якось упоратися з тим, що носить у собі. І ця чесність перетворює читання на щось надзвичайне. Не на лекцію про війну, а на сповідь того, хто її пройшов. А ти поруч – сидиш і слухаєш.

Парадокс книжки в тому, що її письмо доволі легке, доступне і при цьому містить речі, які важко витримати. Але саме ця форма й рятує – дозволяє входити в матеріал поступово, зупинятися між есеями. Збірка структурована так добре, що навіть у найважчих місцях не відчуваєш, що тебе кинуто напризволяще.

Воєнні книги часто не йдуть до рук – саме тому, що вони важкі. Бо легше не знати. Бо реальність і так гнітить. Але це і є причиною, чому варто читати такі книги.

Є різні типи горювання. Є горе за тим, кого знав і любив. А є інше – за тими, кого ніколи не знав, чиїх імен не чув, чиїх облич не бачив, чиїх історій не знаєш. Ми всі тепер горюємо. За загиблими. За пораненими. За тими, хто пережив насилля. І хто повернувся іншим. Але дуже часто ми горюємо абстрактно: за «захисниками», за «героями», за страшними цифрами в новинах.

Ця книжка повертає імена. Повертає обличчя. І голоси. Читати її тепер –  навіть якщо страшно, якщо боляче – означає зробити своє горювання справжнім і конкретним. Дізнатися, за ким плачемо. Почути хоча б одну з тисяч історій, які могли залишитися непочутими.

«Гемінґвей нічого не знає» не розважає і не втішає. Робить щось значно важливіше: свідчить. Голосом людини, яка була там. Яка бачила. Яка вижила  і знайшла в собі сили написати.

Читайте цю книжку, коли будете готові. Але неодмінно читайте.

«Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського

Є книги, які читаєш, і є книги, які читають тебе. «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського саме з таких. Документальна повість переносить у події 1919-1922 років, у серце української визвольної боротьби, про яку більшість із нас не знає майже нічого. Як на гріх нашої колективної пам’яті.

Ці терени Черкащини стали останнім оплотом українського збройного спротиву більшовикам. Сам автор назвав це селянський опір найяскравішою сторінкою визвольної боротьби в Україні і живим доказом того, як невеликі числом, але сильні духом люди здатні протистояти незрівнянно потужнішому ворогу. Повстанці Холодного Яру воювали тоді, коли українська армія склала зброю. Коли здавалося, що все скінчено.

Більшість інформації про холодноярців ретельно ховали, навіть побіжні згадки про них випалювали з народної пам’яті. Для радянської влади вони були кісткою в горлі. Горліс-Горський написав цю книжку якраз для того, щоб повернути ці події з небуття: зафіксувати свідченнями живих самовидців та учасників і своїм власним бойовим досвідом.

Коли розгортаємо книжку про українську визвольну боротьбу, зазвичай знаємо, чим вона закінчиться. Точно не перемогою. Не святкуванням. Ця гірка закономірність супроводжує нашу історію так давно, що стала майже рефлексом. І «Холодний Яр» не є винятком. Але трагічний фінал не творить «книгу поразки». Навпаки. Вона про те, що люди боролися. Що обирали гідність, а не капітуляцію. Що навіть у програшній битві можна залишитися собою. Внутрішнім переможцем. Це урок про те, що означає бути людиною в імперській тюрмі народів. Ця документальна повість читається з неабиякою напругою. Жоден вигаданий сюжет не дасть більшого. Реальні імена, реальні події, реальні трагедії – і жива, точна, емоційна мова. Саме тому «Холодний Яр» стоїть поруч із найкращими зразками українського історичного письма.

Чому цю книжку варто прочитати кожному українцю?

Вона повертає нам ту глибочінь і ясність пам’яті, яку в нас намагалися замулити і запаморочити. Знати про Холодний Яр значить розуміти, що «сусід північний – то наш ворог вічний».  Що кожне покоління українців у якийсь момент опинялося перед тим самим вибором – і хтось завжди обирав боротьбу. «Холодний Яр» – про борців. Читаючи його тепер, у розпалі нової війни, розумієш: ми не перші. І ця думка додає сил.

«Амадока» Софіії Андрухович

Перше, що впадає в око – обсяг. Із тих, хто мимоволі схиляє до думки: «Може, колись… потім». Не піддавайтеся їй. «Амадока» Софії Андрухович виправдовує кожну свою сторінку. Більше того –  дочитуючи її, шкодуєш, що вона закінчується.     Назву книжці дало давнє місто, яке, за переказами, існувало десь на території сучасної України і безслідно зникло. Ніхто не знає де воно було і як пропало. Місто-привид, місто-загадка стало метафорою роману. Бо він про пам’ять. Про те, що зникає і що залишається. Про те, як минуле живе в людях, навіть коли вони про це не здогадуються.

Роман будується на трьох основних історичних лініях, навколо яких обертається ще з десяток побічних. Кожна повноцінна, жива, з власним ритмом і власною температурою.

Перша і центральна – лінія сьогодення, після 2014 року. Зі сходу України повертається чоловік. Його тіло – суцільний шрам. Обличчя пошматоване настільки, що впізнати його неможливо. Але найстрашніше інше: чоловік не пам’ятає, хто він. Ні імені, ні минулого, ні того, що з ним сталося. Аж раптом з’являється жінка, яка його впізнає. І починає розповідати йому його власну історію. Це один із найсильніших художніх образів в українській літературі останніх років. Чоловік без пам’яті – як метафора покоління, якого силоміць позбавили ідентичності. Жінка, що повертає йому себе, – як метафоричний знак, що пам’ять можна відновити, якщо є хтось, хто її зберіг.

Цей роман що більше читаєш, то більше хочеться. Його не «проковтуєш» за вихідні. Занурюєшся в одну лінію, потім авторка м’яко занурює в другу –  і ти вже живеш іншим часом, іншими людьми. А далі лінії починають перетинатися, щоразу даруючи відчуття маленького одкровення. Андрухович –  майстриня деталі. І саме тому від цієї книжки неможливо відірватися навіть тоді, коли вона важка.

Чому її варто прочитати кожному українцю?

Бо «Амадока» про про українську землю і про все, що на ній відбувалося. Про пласти часу, що вляглися один на одному, і про те, що жоден із них не зник безслідно. Голокост, війна на сході, давня історія – тут не окремі епізоди, а частини одного тіла, яке має ім’я Україна. І образ чоловіка без пам’яті –  не лише особиста драма. Це запитання до всіх нас: що ми знаємо про себе? Що пам’ятаємо? І що станеться, якщо не залишиться нікого, хто міг би нам це розповісти?

Ця книга нагадує: пам’ять можна повернути. Ідентичність можна відновити. Але для цього потрібен хтось, хто не забув. І хтось, хто готовий слухати.

Не лякайтеся її опасистого вигляду. Просто розгорніть на першій сторінці й отримайте насолоду.

*   *   *

Такі часи: дуже легко втомитися від важкого. Коли хочеться відволіктися, не думати, не знати. Здавалося б, цілком зрозуміла людська реакція. Але є різниця між відпочинком і втечею.

Ці книги –  не привід для втечі. Вони – привід повернутися. До себе, до своєї історії, до людей, чиї імена і долі ми зобов’язані пам’ятати.