Ця історія почалася ще до мого народження. Професія тата захищати вітчизну, визначила географію нашого життя. Вояки не сидять на місці. Одного дня моя родина зібрала речі й попрощалася із Сумщиною, з місцем моєї з’яви на світ. Там, у затишних містечках, лишилися всі мої дитячі спогади: бабусі з натрудженими руками, дідусі, тітки, дядьки та галасливі двоюрідні брати. Нас зустрічала Житомирщина – край лісів. І нові знайомства, нові обличчя, нові реалії чергового військового містечка.

Особисто для мене з раннього дитинства найважчими у житті були не побутові труднощі, а…свята. Інші з особливою романтикою описують Різдво чи Великдень – щасливу пору, ясну годину щирої людської радості та справжнього єднання… А мені у ці дні спадає на пам’ять усе те, чого ми позбавлені.

Я бачила, як мої однокласники та друзі готувалися до великих сімейних застіль. Чула їхні розповіді, як до них звідусіль приїдуть гості, як їхні оселі наповниться радісними історіями, як бабуся чи мама спече на гостини фірмовий пиріг… У них була ілюзія непорушності роду, наче так має бути завжди. Це ж так природньо!

Але тепер, коли в моїй країні страшна війна, найбільші християнські свята огортають мене найбільшим сумом. Бо тоді я беру слухавку , аби додзвонитися до тата. І дай Боже, щоб ця коротка телефонна розмова через сотні кілометрів відбулася. Так трапляється не завжди. Але коли крізь перешкоди в мережі я нарешті чую жаданий голос, намагаюся вловити кожну його інтонацію. До найдрібнішої.

… Нас за столом завжди було лише четверо: тато, мама, брат і я. Наші родинні свята були тихими. Ми відчували себе злютованим островом у бурхливому житейському морі. Ми навчилися бути одне для одного всім: друзями, підтримкою, цілим світом. Так було.

І так буде. Я глибоко вірю в наш острів, який одного Різдва чи Великодня нарешті об’єднається довкола родинного столу.