Дев’ятий клас був для мене нелегким: нова школа, нове оточення, шукала себе у товаристві незнайомих людей. Настрій тоді змінювався частіше, ніж наш пес встигав гавкати на перехожих.

Одного дня у школі нам оголосили про День української хустки – всі дівчата мали прийти в ній на уроки. Моїм новим однокласникам було простіше, поліський край досі понад усе цінує традиції. А наш дім батьки давно переробили під модерн у мінімалістичному стилі. Автентичний посуд замінили на класичний, а всі старі речі мама просто викидала.

У моїй ситуації мене могла виручити лише бабуся.

Здолавши немалий шлях, приїхала до неї в село. Бабуся зустріла мене на порозі. І повела… ні, не у дім, а у казку свого світу.  На ліжках в її оселі гори барвистих вишитих подушок, стіни дивляться старими фотографіями: ось мій маленький тато ніжно обіймає свою молоду маму…

Почувши моє прохання, бабуся засяяла усміхом. Підійшла до шафи, відчинила дверці, дістала акуратно складений стосик  різнобарвних хусток. Під її розповідь, що білі хустки зазвичай носили дівчата або молодиці на великі свята, червоні символізували любов, їх часто надівали на весілля, а сині та зелені – для жінок старшого віку, я обирала «свою». І вибрала. Виявилося, ця хустка – родинна реліквія, яку бабусі передала ще її мама. Бабуся носила її лише на найбільші свята, сказала, що це оберіг для жіночої сили. І тримала в руках цей родинний скарб з таким трепетом, ніби знову стала дівчиною, коли мама вперше пов’язала її голову цією окрасою.

Тепер і я взяла до рук нашу давню родинну хустку. Отоді й зрозуміла: тримаю щось значно більше, ніж виконане шкільне завдання. Це був мій «Пошук» за Борхесом –  шукання власного коду. Вдивляючись в її орнамент, бачила не квіти, а історію свого роду. Накинула на плечі – відчула силу поколінь моєї поліської родини.

Відтоді бабусина хустка стала гордістю та окрасою мого гардеробу. Моїм оберегом тепла, затишку, краси. І родинної пам’яті.