Прохолодний ґанок. Сонце вже хилиться до вечора, вітер грається весняними молодими листочками… Хлопець сидить трохи збоку — плечистий, міцний, з блакитними, як мирне небо, очима. Світлі широкі брови стрибають то вгору, то вниз разом з емоціями, які  народжуються з його історій. Спочатку жарти розсипаються з його вуст, як кулеметні черги — непередбачувано, але точно в ціль. Але раптом розповідь стає достоту тужливою. У голосі — жодної краплини героїзму, лише спогади: війна його очима — очима друга Горинича.

… Їх везли в безвість дуже довго. Дорога петляла крізь вирви й згарища. Мовчали. Не тому, що не мали слів, а тому що слова вже не витримували всього навколо. Уперше війна показала своє обличчя для друга Горинича та його побратимів в образі чоловіка, який лежав обабіч дороги. Його поламане, понівечене й у засохлій крові тіло кричало: «Я — і є війна». Лише тоді кожен з них пройнявся усвідомленням, куди потрапив.

Згодом шлях обірвався, як нерв. Далі — пішки. Ноги стомлювалися під важелем броні, ніби під важким хрестом. Вони ступали на випалену землю, підіймалися на кручі, скочувалися з протитанкових насипів, ще не знаючи, що навколо лише міни і якась потаємна сила, яка вберегла тоді їх. Страх. Невідомість. І тільки вперед, а «назад» не існувало.

Прийшовши до позицій опівночі, почали вгризатися в землю, як в останній прихисток. Злива. І ця перша ніч на лінії вогню.  Як вічність. Над головами розсипалися з хрускотом снаряди. Багнюка всмоктувала ноги, холод діставав до самого кісткового мозку, але вони продовжували рити болото, жадібно розриваючи чиїсь звірячі нори, аби збудувати собі людські. Звуки стукоту  лопат означали одне: солдати хочуть сховатися від війни в землю, вкритися нею, злитися з нею, поріднитися. Але тільки не стати нею назавжди. Врешті ніч проминула.

Мовчанка. На моєму тілі — гусяча шкіра, «сироти», як кажуть у нас на Чернігівщині. Але не знала, чи то від прохолоди, чи від почутого. Тобто за  кожний мій наступний подих —  хтось віддає свій останній? За кожне сказане слово — хтось стогне від болю?

Раптом  його слова розірвали мої думки, як блискавка розсічує хмари:

— Він міг піти, — каже мені Горинич. — Але залишився через мене. — І щиро всміхнувся.

Цей ВІН – то його друг Купал. Високий, м’язистий, але з худорлявістю. Обличчя видовжене, на ввігнутих щоках — втома, в очах — спокій. Колись з гордістю носив козацького оселедця, сплетеного в тугу косу, яка тріпотіла, мов стяг на вітрі. Але на війні символи важать менше, ніж каска, тому  косою довелося пожертвувати. Тепер — коротка стрижка. Та й без того, щось у ньому лишилося незмінним: якби його душу можна було влити в джерельну воду — вода б не змінила ані кольору, ані смаку. Бо в обох — тиха сила, чесність і чистота. Купал умів помічати мальовничість навіть там, де, здавалося, цього бути не може. Навколо — кулеметні черги, над головою — гул снарядів, мов небесний суд. А  його голос і спостережливість якось поєдналися в словах: «Гляньте. У нас війна, а тут підсніжники проростають. Життя продовжується». І справді,  з тьмяного ґрунту до сонця пробивалися підсніжники: білі, як спогади про минуле життя серед попелу війни. Там особливо гостро відчувалася цінність людської присутності — такої, як у дружбі Купала й друга Горинича.  Їх поєднала чи то однакова щирість, чи то гумор, змішаний зі строгою мужністю.

Але сира окопна дійсність, як звела їх, так і розлучила  в черговій вогневій ротації. Купал мав виходити з позицій — за наказом командира покинути ту геєну, у якій плавився час його кількатижневого бойового завдання. Та щойно дізнався, що на суміжній позиції знаходиться його друг Горинич, Купал застиг, на тлі далеких ударів артилерії подумав і сказав:

— Не піду. Вийду потім лише з ним. Зі своїм другом.

* * *

Поряд з вірними побратимами на війні завжди крокують й невидимі вороги — голод та спрага. Вони виснажують не менш безжально. Підкрадаються в тиші, вичікують у бліндажах, окопах, у всьому. Щоб не втрапити в їхні тенета, солдатам доводиться покидати свій земляний сховок і йти на пошуки води та їжі — безцінного дару, який  зазвичай лишається непоміченим. Якось вдача нагадала про себе й другові Гориничу з побратимами — «камуфляжним шукачам їжі». У покинутій хатині знайшли шматок засушеного ковбасного виробу. Важливий трофей, понівечений мишкою, поділили між собою й повільно ласували по крихті — мов причастя.

У  наступні дні провізію скидали дрони — крилаті посланці небесного призначення. Та й у тому були труднощі: клуночок часто падав задалеко від окопних ліній, тож доводилося обирати сміливця, який, притамувавши страх, мчав по гостинець. То була така собі лотерея , де життя могло бути в обмін за їжу.

* * *

.Якось незмінно сиділи, вслухаючись, як снаряди всіюють землю, немов дощ. Постріли, вибухи — щоденна «музика війни». Але навіть у тій реальності, де лише холод і кожна крихта мала ціну, іноді з’являлося щось тепле, майже домашнє.

— Хлопці, будете шоколадку? —якось запитав один із побратимів, друг Ярмола.

Окоп розсипася щирим, майже дитячим сміхом. Жарти перекочувалися від одного до іншого, як естафета. У кожного була «своя» шоколадка — зелена, вафельна граната Ф-1. Лише така спливала в уяві, коли хтось згадувався те слово. Про інше значення  вже давно забули. На війні життя мало інший присмак — металевий і гіркий. Але друг Ярмола мав на увазі зовсім інше  — не ту шоколадку, яка детонує, а ту, яка тане в пальцях, яка пахне дитинством, миром і безтурботністю. Він не говорив зайвого. Дістав засмальцьовану обгортку, розламав плитку на рівні шматочки й роздав усім, крім себе. Побратими брали повільно й неквапливо смакували. За  мить окоп наповнився здивованими голосами:

— А ти чого не взяв? Чого?!

— Та я вже їв… — буркнув Ярмола й відвернувся.

Ніхто не повірив. Але ніхто й не перечив. Такі речі розм’якшують серце, а м’яке серце на війні надто вразливе.

* * *

Так  животіли день за днем.Обстріли не вщухали. Снаряди падали навсібіч. Здавалося — наступний влучить просто в бліндаж.

Дерева мали б уже вбратися в листя, як годиться навесні. Але війна, здавалося, зривала його ще в зародку, лишаючи по собі лише голу кору. Хоча навіть ці дерева — скалічені, обгорілі — іноді допомагали вижити. Під  одним таким, у ямці, не глибшій за надію, кочував побратим Горинича — друг Панда.

Тоді небо знову зірвалося вибухом. Дерево похитнулося й впало. Прямо на Панду. Вкрило, як ковдра. А він лежав – живий. Дихав стиха. Боявся  порушити той непроханий оберіг долі.

* * *

Так і минули дні, які здавалися нескінченними. Назад не йшли, а  виповзали. На плечах — баули. В очах — виснаження. Тіло мліло і, як вата, розпливалося в повітрі. У  серці — ще щось жевріло. Зчесані руки несли пораненого побратима — через уламки, через минуле.Час втрачав усілякі форми.

Вийшли.

Життя нагадало, що воно є. Що існують світанки, спокійні вітри. І що є вода, яку можна пити, не озираючись. Що можна жити, а  не животіти. У думках — спогади. Там, у геєні, хтось так і залишився навічно. Там, у  щілинах окопів застигло чиєсь життя, чиєсь ім’я. Хтось став землею. Хтось — вітром. Усі вони стали вічним мовчанням для кожного живого.

Все ще цей ґанок. Майже сутінки. Надвечірня студінь торкається моїх щік. Він поруч. Друг Горинич. Той самий, який йшов у темряві й світанках, ніс  пораненого, ішов попри втому, кулі й себе самого. Закінчивши оповідь, він загорнув спогади в мовчання.

А я все ще думаю…

Скільки всього лишилося там, звідки він повернувся? Скільки сердець б’ється завдяки іншим? І в кожному  «завтра» — чиєсь останнє «вчора»…