Він сержант 1-го окремого батальйону морської піхоти.
З початком повномасштабного рашистського вторгнення брав участь в обороні Миколаєва та Донецької області. У 2023 році, отримавши уламкову травму від міни, опинився в цілком новій реальності.

«В мене в сім’ї сильних патріотів немає,   – ділиться Ігор. – Але завжди було чітке розуміння, що потрібно долучатися до лав Збройних сил: захищати кордони, бити ворога.  Для мене неважливо, з якої той ворог сторони, маю чітке розуміння: є держава Україна. Я на цьому зростав, я знаю карту своєї держави, знаю її кордони. Їх потрібно захищати в будь-якому випадку, це моя земля. Я на ній жив, живу і буду жити».

Він згадує 2022 рік, військові будні, свій вишкіл, формування 1-го окремого батальйону, бойові завдання на Миколаївщині та Донеччині.

«У березні я звернувся до військкомату, і відтоді почався мій шлях війни. Саме там познайомився зі своїми майбутніми побратимами. Спершу ми просто спілкувалися, а далі стали триматися разом. Коли під час розподілу хлопців обрали першими, я сказав: «Тоді беріть і мене, до своїх». Так потрапив до 1-го окремого батальйону морської піхоти».

Про поранення, яка розділило його життя на «до» і «після» говорить з ледь прихованою  досадою:

«Фактично перед оцим останнім виїздом я був вдома, мені надали відпустку. А коли прибув назад у підрозділ, відчув, знаєте,  якесь внутрішнє таке занепокоєння… Мабуть, не хотілось їхати. Моральна втома. Думаю: ну добре, буде як буде… І поїхали ми на завдання. Прибувши на позицію, я розміщував свою зброю – гранатомет МК-19. Визначали позицію, щоб ефективно працювати по ворогу. Один з моїх побратимів запропонував свою допомогу, зброя ж важка. Я відмовився: сам… Розмістив гранатомет. А коли повертався в окоп, ворог обстріляв наші позиції. Я навіть почув, що летить міна…».

«… Вже на фронті якось прочитав статтю, що в козаків — людей православних — була одна проста і дуже сильна молитва: «Господи, спаси й сохрани». Ну, якось воно мені так закарбувалось у памʼяті. І виручало не раз. От повірте: на війні підтримує тільки молитва. Зброя і молитва близьких. От в ту ж саму секунду коли почув звук міни, все, що я встиг сказати про себе, — ці слова. Я реально це сказав, дійсно це пам’ятаю: «Господи, спаси й сохрани». І декілька раз крикнув імʼя командира, бо знав,  що вже недалеко від побратимів. І все, втратив свідомість».

Наступне, що він пам’ятає короткими уривками – перевезення в швидкій, голоси побратимів, їхні наполегливі фрази «Ігорю,.. Ігорю… Тримайся…». Через рік товариші розповідали Ігореві, що стягнули його в окоп, почувши крик. На ньому не було живого місця. Медики навіть не знали, куди накладати турнікети – дірки на тілі були всюди. Як записано в документах, 4 турнікети все ж наклали. Він називає це поранення… «цікавим». Чому? Бо саме тоді, на щастя, до них прибув БТР для евакуації побратима, якому травмувало спину. Разом забрали й Ігоря. Кожна хвилина була дорога: втратив багато крові.

«Далі була лікарня Мечникова у Дніпрі. Я був у медичній комі дві доби. Почув голос брата «Ігоюр, це я, Ілюша». Вихід з наркозу, м’язи вирвані, таз пошкоджений, живіт, вирвано шматочки кістки на лівій руці, перебиті дві ноги. Через приблизно два тижні мене перевезли потягом до Києва, в Інститут раку. І там дев’ять місяців стабілізовували: приблизно по дві операції на тиждень. Зі мною весь час була мама, близькі, та цивільний лікар. Хірург, який взагалі не має стосунку до кісток, але підтримував і всі перев’язки робив мені сам. Навіть коли був у відпустці. Виборював моє життя. Нікому мене не довіряв. Така він Людина з великої літери. Руслан Романович Хворостовський. Я й тепер із ним спілкуюся, раджусь.

А далі  мене вибрала Швеція на лікування та реабілітацію».

У новій країні його вразив комфорт для людей з інвалідністю. Наприклад, таксі до лікарні, які перевозять людей на колісних кріслах, і частину оплати за проїзд бере держава; ліфти, зі спеціальними кнопками, пандуси та поруччя на сходових клітинах.

У Швеції Ігор розповідає про війну в Україні. Навіть промову тут виголосив з нагоди Дня Збройних сил України у Швеції та проведення мотопробігу на його підтримку у Хмельницькій області 31 травня, на прохання шведського мотоклубу «Templars Knights MC Sweden».

Він чекає можливості повернутися до України, займатися улюбленою справою, яку розпочав до повномасштабного вторгнення:

«Я маю маленьку столярну майстерню, виготовляв різні вироби з дерева: меблі, декор. Цим буду займатися і після свого лікування. Сподіваюся розширити свою справ, наростити виробництво».

Завершує свою розповідь думками про сім’ю, про постійну підтримку батьків та рідних. Особливо про маму, яка так багато пережила, дивлячись як тяжко страждав її син.  Розуміє, що не має права завдати їй страшнішого болю і постійно намагається триматися заради неї. Зізнається: мама дає відчуття опори навіть тоді, коли все зруйноване, або змінене назавжди.