Тут про те, що живе у нас із 2014-го, про те, що поступово спалює у 2022-му. Про те, що вже ніколи не буде як раніше. Тут про мій дім.

Це не відбувається одразу…

Цей день неможливо передбачити, обвівши  маркером у календарі.

До цього дня неможливо підібрати одяг, зробити педикюр під колір сумочки, записатися до косметолога, чи вибрати вдалий день тижня. Єдине, що можна зробити – похапцем знайти валізу. Маленьку, з міцними коліщатками і довгою ручкою, щоб зручно транспортувати. А ще зібрати її. Чи, принаймні, зробити вигляд. Адже убгати все своє життя у «50 на 40» не вдасться…

Вміст валізи: взуття, одяг, техніка, фото і речі з минулого. Бо все, що доти, неминуче стане минулим…

До втрати міста неможливо підготуватися, так само, як і осягнути здоровим глуздом що, росія будь-що намагається його знищити. Запустити вночі десяток КАБів, засліпити його загравою пожеж, розірвати вибухом на шматки невинну людину у її власному мешканні. Чи вбивати страхом та відчаєм душі. День-у-день. Методично.

Поступово забрати усмішку з обличчя…

Поступово заборонити мріяти.

Поступово змусити мовчати…

Випалити думки про своє завтра…

Краматорську-2019, любий Краміку, привіт тобі із 2026-го!

Я часто плачу. Інколи силкуюся вірити, що без причини. Проте вона є. І це-ти. У моєму «другому домі», у Києві лежать два альбоми: товстий і помітно тонший. В обох – життя. НАШЕ життя. В тобі було все: родина, дитинство, любов, навчання, перша журналістська робота у 17 років, прямий ефір. Зйомки, де є ти – мій Краматорськ. А ще – Мар’їнка, Соледар, Бахмут, Клебан-Бик, Лиман та Слов’янськ.

А тепер є тільки біль… Від нього не допоможе пігулка «німесилу». Про нього постійно нагадують вікна у моєму будинку там, на Дамані. Вони осліпли: замість шиб у рідній девʼятиповерхівці OSB-плити. І замість годинних тихих розмов із батьками – коротке: «Ало-о-о, мам! Я погано тебе чую!».

У вашій голові, певно, виникло логічне запитання: «А чому ж не виїхати?». Згодна, у мене воно також виникає. Без жодних прагматичних пояснень. Але…

Двокімнатна квартира на четвертому поверсі під номером 13. Трохи далі від передпокою – кімната зі шпалерами та килимом у квітах. А над ліжком – дитяче фото, моє. У цій квартирі батьки будували життя: обставляли меблями, облаштовували побут, зустрічали десятки свят. І ростили, виховували мене . Саме тут вони планували прожити до пенсії. Та й після. А тепер своє життя мусили б розпочинати в іншому кутку України. І з чистого аркуша…

Саме тому їм легше звикнути до обстрілів, ніж залишити пережите.

Молодому розпочати з нуля легше, ти ще не прив’язаний до місця, маєш сили. А старші часто живуть надією. Навіть там, де дні і ночі розривають на криваві шматки вибухи російських КАБів.

Так, спочатку з’являється рятівна думка…

Потім коробки, щоб спакувати речі та переслати у безпечніше місце…

Потім сумніви…

Потім надія, що все минеться…

А ще згодом – з’являються відмовки.

«Коробки замалі, за кілька днів придбаємо більші».

«Речі ще не збирали, часу не було, завтра почнемо».

«А взагалі у нас ще все працює, справи є, ми ще лишаємося».

А потім, одного дня…

Авіабомби вбивають – одразу, або за кілька днів, уламками. Тяжке поранення, 5 діб у комі і папірець від судмедексперта: «Загинула внаслідок мінно-вибухової травми». Як моя бабуся.

А квартира, де після першого прильоту віконниці загатили OSB, –  знову з «панорамним оглядом».

… У ванній вціліли пральна машина та бойлер.

– А може забрати на нове житло?

– Куди? Воно ж зйомне, а там буде від господарів, та і пошти розбомбили, раніше треба було, – граються думки у голові.

Телефоную. Гудок,.. ще раз гудок…

«Дашок, зі мною все нормально, – каже мама. – Тільки паморочиться і нудить». Контузія, але лікар про це не дізнається. За місяць потому на її улюбленому платті у квіточку знайдуться дірки, від уламків, після влучання авіабомби у кількох метрах.

Живі, і на тому дякую.

Тиждень умовлянь зібрати все життя у коробки «Нової пошти» і поїхати геть. З міста, де ти народився, закінчив школу, купив квартиру, звідки віз на дачу розсаду помідорів, а їх же ж так шкода… Мучать сумніви, допікають сльози, сковує руки й ноги відчай.

Таки рушили. Я й досі зберігаю квиток з інтерсіті «Київ-Краматорськ». Тоді казали, що маршрут швидкісного призупинено тимчасово, але цій паузі, виявилося, не видно кінця. На Харківщину, до Лозової дорога без затримок. Звідси потяг везе до Києва. Таки зурочила: 5 годин затримки, але Укрзалізниця молодець: наздогнали.

Дарниця…

Другий за добу вокзал. І нове життя. Але це вперше. У 2014-му була окупація, у 2022-му вони принесли тактику «випаленої землі». Спочатку мозок не розуміє. Точніше, розуміє – просто сприймати і вірити не хочеться. Але з кожним новим ударом варварів бачиш: немає школи, ще одного будинку, руїнами стали вулиці дитинства, прогулянок. Дому немає! Все, що лишилося, – спогади, які поволі стирає гумка дорослішання, та ще фото й відео.

Я дуже чекала, поки приїдуть альбоми. Там я у садочку, у різних куточках Краматорська. І ще десяток фото з вільного Криму! Теж ностальгія…

21 серпня 2026. В одному із новинних пабліків читаю: Краматорськ та всі населені пункти його громади офіційно набули статусу території активних бойових дій. Мені боляче, і це нестепне ниття не видно довколишнім. Його можна приховати, але ненадовго. До того ранку, коли глянеш на себе у дзеркало, коли почуєш рідну назву, коли побачиш відео – його після чергового обстрілу. Тоді накриває.

Але жаліти нас не треба.

Ніхто не знає, як буде далі. Як воно складеться. Але волію бачити Крамік бодай уві сні, бодай на відео і на фото. Сховаю альбом у найтемніший закутень полиць, подалі від сонця, щоби світлини не вигоріли…

Поки вигорає лише душа…