Місто Ізюм вже ніколи не буде таким, як раніше. Особливо для тих, хто пережив тут окупацію.

– До війни це було невелике, але дуже атмосферне містечко, – пригадує сімнадцятирічний Тимофій. – Там завжди щось відбувалося: зустрічі, компанії, постійний рух. Ізюм був чимось між містом і селом – зі своїм особливим вайбом і з людьми, котрих усі знали в обличчя.

– Пригадуєш першу звістку про повномасштабне вторгнення?

– Цього ніколи не забути. Звечора 23 лютого я довго розмовляв із мамою, тому заснув поруч із нею. Зранку прокинувся з думкою, що треба збиратися до школи – у нас того дня мала бути контрольна з фізики. Але мама сиділа й нервово гортала новини. Я запитав, що сталося, а вона відповіла: «Сама не знаю, схоже, війна». Я побіг будити дідуся. Пам’ятаю, як сказав йому: «Війна почалася, вставай». Так для мене починався той день.

– Що найбільше змінилося у твоєму житті в перші дні війни?

– Люди біля кордону одразу відчули цей жах. У нас в Ізюмі він почався трохи пізніше. Спершу було просто страшно й незрозуміло, але ми ще не усвідомлювали масштаби того, що відбувається.

Жахало навіть від розуміння, що від тебе мало що залежить. З часом мимоволі починаєш звикати до цього стану. Найсильніше запам’ятався перший серйозний обстріл, на початку березня: всю ніч росіяни били «Градами», зникло світло. Очевидно, тоді вперше по-справжньому відчув, що таке війна.

Коли ж ворог окупував місто, найперше чим стали перейматися – як виїхати.

– Важко було зважитися?

– Насправді, ні, бо тоді всі думали, що це ненадовго. Але мені було дуже важко морально: в Ізюмі залишилися дідусь і вітчим. Не було зв’язку, не було світла, я не знав, що з ними. Було відчуття, ніби я їх покинув.

Але мусив триматися – заради мами й близьких. У такі моменти немає часу на паніку – треба підтримувати інших.

– Окупація тебе змінила?

– Так. Я мимоволі став обережнішим і недовірливим. Почав більше цінувати прості речі й моменти життя. Ми надто рано подорослішали. Надто багато нам випало і випадає побачити, пережити такого, чого цивілізованому світові не присниться і в кошмарному сні.

– Яким було повернення до Ізюма після деокупації?

– Важким. Із гірким відчуттям: наче потрапив у сцену апокаліпсису. Місто сіре, порожнє, ніби неживе. Мені воно тоді нагадало побачену колись на відео безлюдну Прип’ять після аварії на ЧАЕС. Ще залишалося багато блокпостів, були велику проблеми зі світлом і водою. Наш будинок майже зруйнували: без вікон, даху, з проламаною стелею. Усередині все було перевернуто. Мама навіть не хотіла залишати мене там, але я сам вирішив повернутися.

Було страшно ще й від того, що пам’ять ніби стерла той Ізюм, який знав до війни.

– Є у місті особливо значущі для тебе місця?

– Так. Мій будинок, старий спортивний зал, міський палац культури та школа, якої вже немає. Ці місця повертають мене у безтурботний час. Хоча розумію: його вже ніколи не буде, треба жити далі.

– Про що тепер мрієш?

– Після всього пережитого – про дуже прості речі: мир, спокій і щоб рідні були поруч. Просто хочеться жити без страху, впевненим у завтрашньому дні.