До початку Голодомору мої пращури були заможними селянами. За це 1932 року мого двічі прадідуся репресували. Перед тим поставивши перед вибором: або в колгосп, або до Сибіру. Прадідусь був козацького роду і радянським пішакам не скорився. Родині наказав сховатися по сусідах, бо тоді репресували цілі сім’ї, а дружині велів ані за що не йти до колгоспу. Коли до хати прийшли енкаведисти, найменший в родині, якому на той час ледве виповнилося два місяці, лежав у колисці. Діда забрали, а маленького Івана разом з колискою викинули на сніг. Пізніше з’ясувалося: ходили такими каральними загонами односельці, ті, хто «прогнувся» під більшовицьку владу. Один із них майже через 30 років приходив слізно вибачатися. Але кому вже від того був хоч якийсь хосен?

Бабуся ще довго переховувалася по сусідах, поки ті, дякувати їм, не допомогли толокою збудувати хату. Її батько підсобляв харчами та одягом для малих онучат. «Якби не він, – згадувала бабуся, – не знаю, що з нами сталося б. Приїздив до нас із сусіднього села конячкою, привозив їжу та гроші, щоб я могла виростити дітей».

Бабця Ївга була сильною. Їй неодноразово радили здати дітей до інтернату, але вона щоразу гнала віником у спину тих, хто приходив з цією радою. В 1941 році найстаршого сина забрали на війну, а за місяць він загинув. Через три роки мали забрати середнього, але вона підробила в його документах дату народження скористалася тим, що в селі мешкав тезко її середульшого, на рік од нього молодший. Так вберегла сина від загибелі. І той через багато років віддячив матері – побудував їй велику і затишну хату. Вона й нині така, як тоді, коли робили «вхідчини». З гарним орнаментом на фіранках, біла, як сніг.

Бабуся виконала волю чоловіка: жодного дня не працювала в колгоспі. Не мала й пенсії. Лише із 70-х їй почали виплачували 30 рублів за полеглого на війні сина. Це був її єдиний грошовий дохід. Допомагали середній син і наймолодший, який мешкав по сусідству.

Чоловіка з Сибіру вона так і не дочекалася. Його вбили дорогою додому. Через багато років якийсь чоловік надіслав їй поштою фото коханого. Його останню світлину. На ній він босий, вимучений каторжною працею, але з гордою поставою нескореного. І з пильним поглядом, наче вдивляється у прийдешнє. Таким лишився в пам’яті дітей та дружини – сильним і незламним.

В жодному з архівів не згадується його ім’я. Лише звітність про 16 репресованих з села Калита без імен та прізвищ. А ми так і не дізналися, де саме відбував покарання за свою непокірливість радянській владі наш козацький предок.