Є міста, які впізнаєш ще до того, як побачиш. Сама назва вже вимальовує в уяві ритм життя, атмосферу вулиць, людей, які там мешкають.

Згадаю Нью-Йорк, і більшість одразу вималює для себе місто, яке ніколи не спить. Шумне, хаотичне, «хмарочосне». З людьми, які постійно кудись поспішають.

Зовсім інше відчуття викликають міста, де культура буквально вростає в кожен фасад. Саме так уявляю собі Прагу. Ніби саме місто не дозволяє тобі поспішати. Вузькі вулиці, старі будинки, трамваї й світло вечірніх ліхтарів створюють відчуття, ніби тебе намагаються хоча б ненадовго сховати від постійного шуму, посадивши біля вікна з книжкою та гарячим чаєм.

А є міста, які збивають тебе з ніг своїм темпераментом. Таким мені уявляється Неаполь. Шумний, тісний, живий настільки, що здається, ніби він ніколи не замовкає. Наче століттями сюди морськими шляхами звозили десятки культур, мов і характерів, а потім змішали все в одну нескінченну розмову і залили нею вузькі вулички.

Придивімося до небачених міст і станеться диво: у їхніх туманних обрисах для вас означиться щось давно знайоме. У ритмі Нью-Йорка — Дніпро. У давніх празьких вулицях — Львів. А в темпераментному Неаполі — Одеса.

Мимоволі шукаємо в незнайомих містах знайомі риси, навіть за тисячі кілометрів від дому, на інших континентах.

Легко навішувати на них рідні характери: шумний, виснажливий Нью-Йорк, повільна й романтична Прага… Образи, що давно перетворилися на культурні кліше.

А як лаконічно описати характер містечок, що туляться біля мегаполісів. Вони рідко мають гучну репутацію чи впізнаваний образ. Їх не уявляють через хмарочоси, історичні площі чи туристичні маршрути. Такі міста живуть не символами, а відчуттям.

Як упізнавати Бучу, Ірпінь, Ворзель, Гостомель, Бровари, Боярку, Білогородку, Вишневе, Вишгород? Вони не намагаються справити враження. У них немає демонстративної величі. Їхню атмосферу творять речі, зазвичай непомітні у великих містах: тихі вулиці приватного сектору, ранкові електрички до Києва, кав’ярні між житловими комплексами, запах нагрітого літом асфальту, знайомі обличчя людей, які роками ходять одними й тими самими маршрутами.

Мабуть, тому так боляче усвідомлювати, як деякі міста з цієї коштовної оздоби столичного мегаполісу стали для багатьох лише символом великої трагедії.

Ніколи не подобалося ставлення до передмість. Оте зневажливе косування «столичних довгожителів», ніби все, що за межами Києва, неодмінно відстає на десятки років. У цьому щось принизливе: наче такі міста існують лише як додаток, позбавлений самодостатності. Наче в них неможливо прожити справжню велику історію. Переконана: саме в таких містечках, у їхній поважній тиші і народжуються найтепліші спогади.

Там усе завжди було неголосним. Після Києва це відчувалося майже одразу — ніби хтось просто зменшував гучність світу. Вузькі вулиці приватних забудов, маленькі магазини біля зупинок, люди з чіткими, як у трамваїв, маршрутами. Багато з яких під час ранкових заторів обіцяють собі «перебратися ближче до Києва». Тут надто багато мешканців знають одне одного — і водночас зовсім не знають.

Саме через цю звичність особливо важко і страшно згадувати про весну 2022 року. Бо тоді світ побачив мою Бучу геть іншою. Без підлітків, котрі зазвичай вечорами збираються біля супермаркетів. Без катання скейтерів на площі коло школи. Без вранішніх електричок, забитих сонними людьми. Мовби й не існувало сотень звичайних днів, чужих юностей, закоханостей, прогулянок, нудних поїздок на навчання та розмов на лавках біля будинків.

Життя не може існувати лише в трагедії. Час гоїть навіть такі глибокі рани.

Місто поволі входить у розмірений ритм. Хтось висаджує квіти біля свого будинку, діти на велосипедах повертаються знайомими доріжками додому, люди поспішають, аби встигнути на електричку, і так само дратуються  заторами при вʼїзді до Києва.

Життя впевнено бере гору там, десь світ донедавна бачив лише руїни, згарища і поспіхом насипані братські могили. Життя віщує перемогу. Мабуть, саме тому я не хочу звідси їхати.