Ранок. Скролю стрічку. Знову «наїзд» на творчість Олеся Гончара. Тепер від Андрія Кокотюхи. «Сірий, плаский, нудний, пафосний», – таврує. А заголовок від «Апострофа» сипле сіль на рану: «українського літературного класика знесли з п’єдесталу». Серйозно?

Вкотре маємо банальний приклад – моська тявкає, а медіа підхоплюють і поширюють. Звісно, кількість переглядів, коментарів, вподобайок, відтак рейтинг – епатаж, як основа шоу бізнесу, навіть не стільки бізнесу, як заробітчанства. Що цей «критик», окрім того, що свого часу в школі «проходив» «Прапороносців», читав з Гончаревої воєнної прози? Може, «Людина і зброя» теж плакат?

Знову твори письменника виривають з історичного контексту, намагаються принизити їхнє виняткове значення. Який уплив мали на суспільство й окремо взятого читача, передовсім, тоді, коли вперше виходили друком .

Саме «Прапороносці» Гончара із яскравими образами українських воїнів, їхньою жертовною боротьбою з нацизмом ламали нав’язуваний москвою стереотип сприйняття українців як «прєдатєлєй», який досі так активно мусується рашистською пропагандою.

Як на мене, недооціненим залишається особливо близький мені Гончаревий «Циклон», з винятковим розумінням письменником мови кіно, показаним в романі через роздуми головного героя – кінорежисера Богдана Колосовського. Тоді, читаючи роман, дійшов висновку: маючи видатного письменника, Україна втратила, як мінімум, непересічного режисера Олеся Гончара.

Тільки вчитайтеся, як письменник передає своє розуміння сили монтажу: «… це не просто склеювання, що з безлічі можливих варіантів мусиш знайти один найвірніший, — непохибний удар пензля художника! Крім знання, тут потрібна інтуїція, дар передбачення, дар ясновидця. Саме тут і розкривається, хто ти: митець чи ремісник. Ставиш поруч два кадри, віддалені простором і часом, визначаєш їхнє художнє сусідство і мусиш безпомильно, отим надчуттям відгадати, які асоціації це сусідство викличе, якщо викличе взагалі… Навіть добрий кадр тут може вмерти або подесятеритися силою… Тут ти композитор, і від тебе залежить, чи бурю викличуть твої кадри, чи промайнуть як непомітність, нікого з глядачів не торкнувши, пропливуть сіризною сліпої холодної стрічки».

Уявити не можу, що ж тоді Кокотюха скаже про українське поетичне кіно з його «сонцесяйними» героями, якщо він так зневажливо висловлюється про персонажів «Прапороносців»…

А сприйняття ним творчості Гончара – таке ж примітивне, схематичне, як і його власні книжки, штамповані на промислову вагу. Такий собі трампізм від літератури. Але ж, скажете, які тиражі! «Піпл хаває»…

Втім, вдячний Андрієві Кокотюсі: хоч так привернути увагу не до своєї персони, а до постаті Олеся Гончара. Вкотре переконуюся, що треба не зупиняти спроби від 2018 року пробити стіну нерозуміння архіважливості завершення нашого спільного із сценаристом Сергієм Тримбачем та оператором Олегом Маловіцьким документального кінопроєкту «Олесь Гончар. Записки з полону».