Наші громадяни, які за рік широкомасштабної агресії росії проти України масово стали вимушеними переселенцями, дивують світ: втративши рідну домівку, не втрачають людяності та щирого бажання допомагати іншим. Серед них – і Наталія РАДЧЕНКО.

До війни мешкала у місті Костянтинівка Донецької області, працювала психологинею в місцевій школі. З початком широкомасштабного збройного нашестя росії її місто стало зоною ворожих обстрілів, і Наталія разом з родиною була змушена переїхати туди, де безпечніше, в Івано-Франківськ. Не сіла, склавши руки і колишучи біду, – вже навесні почала працювати в одній із місцевих благодійних організацій. Поспілкувавшись з Наталею, дізналися подробиці її нинішньої праці – психологині, яка допомагає таким же переселенцям знайти себе, повернути психологічну рівновагу.

– Наталіє, що відчували, коли покинули домівку? Доводилося психологічно допомагати самій собі?

– Певний час перебувала в ситуації невизначеності. Проте змушувала себе постійно відчувати відповідальність. За себе, за сім‘ю. Саме тому тільки-но облаштувалася на новому місці, взялася за пошуки роботи – саме за спеціальністю. Довідалася про вакансію психолога в моїй нинішній організації. Подала резюме, пройшла співбесіду і мене взяли в команду.

– Були вагання, перш ніж увійти в колектив благодійної організації. Розуміли, з чим доведеться працювати?

– Свої обов‘язки приблизно уявляла. Розуміла, що психологічна допомога вкрай потрібна людям, змушеним покинути рідні домівки, втікати від бойових дій, часто під обстрілами. Дехто з них втратив не лише житло, майно, а й своїх рідних та близьких.

З таким страшним тягарем я і маю фахову справу: з горем непоправної втрати, з постстресовим станом, тривожними розладами, депресією, панічними атаками, безпорадністю, апатією та іншим.

– Яка при цьому ваша місія як психолога?

– Я в команді кризових консультантів. Маємо словом сповнити надією людей, які не знають, що їм далі робити, вивести їх з найтяжчих емоційних станів.

– Ваш досвід вимушеної переселенки допомагає у роботі?

– Гадаю, так. Принаймні, проводячи групові заходи з людьми чи індивідуальні консультації, відчуваю людський біль дуже гостро. Він і мені надто близький і болючий, бо це ж мої земляки – з Донецької, Луганської, Харківської областей, з Херсонщини, Миколаївщини… Але ота спільність проблем та єдність бажань дають мені змогу краще розуміти та відчувати потреби людей, їхні переживання, біль.

– Емоції заважають?

Відгородитися від людей якоюсь захисною стіною нереально. Проводячи групові заходи, звісно ж, відчуваю ті самі емоції, що й мої підопічні. Різні емоції, що виникають у людей адекватно до неадекватних подій, – це нормально. Ненормальність, патологія в самому факті нинішньої війни.

Допомагаючи іншим, допомагаю й собі, бо разом вчимося адаптуватися до нових умов життя, приймаючи свої емоційні стани та намагаючись володіти і керувати ними. Щоб уберегтися від затяжних, некерованих негативних емоцій, яку руйнують здоров’я і вкорочують віку.

– Що б ви найперше порадили людям, які, опинившись у вимушеному вигнанні, ніяк не можуть «знайтися», не розуміють, як їм далі бути?

– Передусім треба настійно знаходити ресурси в собі та ресурси ззовні для підтримки себе в незвичайних тимчасових життєвих обставинах. Раджу і на новому місці зайнятися улюбленою справою, знаходити час для відпочинку та приємних занять. Це справді допомагає, перевірила на собі. Живу і працюю, з відчуттям, що я потрібна, що моя справа приносить користь людям, які цього потребують.