«Консервував» дачу на довгі зимові місяці. Вкотре зазирав до хатніх закамарків, збираючи клунок до міста. У «чулані» знайшов три короби книжок, забарикадовані під ящиками з одягом. І ось трапляється мені до рук маленька збірочка оповідань.

«Життя кличе» називається. Видавництво «Радянський письменник», 1979 рік, наклад – цілих 30 тисяч (!) примірників за ціною 60 (!) копійок. Вісім молодих (на тоді) авторів: В’ячеслав Медвідь, Віктор Положій, Кость Пісоцький, Роман Кракалія, Андрій Поліщук, Олександр Смоляк, Григорій Булах та Олександр Чумак. Всі, окрім Григорія Булаха, – члени КПРС.

Не пам’ятаю, чи зачитувався тими оповіданнями сорок років тому, коли купив цю книжечку, але зараз «прожувати» пожовклі сторінки з розповідями про «грандиозниє прєвращенія в западних областях Украіни после воссоєдінєнія єйо земель» направду важко. Хоч з переду читай, а хоч – з кінця.

Але річ не в тім. Не ця книжечка стала скарбом випадкової знахідки, а те, що було в ній, що довгими роками «упокоїлось» за палітурками.

Я знайшов там чорно-біле фото і малюнок…

* * *

На тлі Київського, тоді державного, університету «імені Т.Г Шевченка» стоять двоє патлатих парубків у штанях-«кльош», а на звороті підпис: «Льоні на добру згадку. З найкращими побажаннями…». І нерозбірливий, зате кучерявий підпис, як ото в людей не простих, але «вчоних». А геть унизу дата: 24.08., того ж таки 1979 року.

На тім фото з далекого місяця серпня – двоє абітурієнтів, двоє сільських хлопців з Чернігівщини, двоє ловців примарної студентської удачі, на яку рідні в простих наших селянських родинах і не сподівалися («… та де там!, було б дива…»).

Хоча. Одному з них таки вдалося. Григорій Клепак тоді вступив. А я вже в місяці жовтні мав постриг в «совєцькиє солдати» . Запроторили аж до Підмосков’я, в ліси під Сєрпухов…

… Я дивлюся на фото, на юного Грицька, на дорогого мого товариша, і… раптом починаю згадувати… І мої руки враз тремтять: вертаюся до того закамарка, гарячково копирсаюся у коробі з книжками і не знаходжу…

Де та книжка? Де вона?! Точно пам’ятаю, що привіз її з армії? Я перебираю перший картонний короб,.. другий… Надії тануть, відчай стискає серце… Аж ось на споді третього короба зазорів титульний фіолет тоненької, але такої дорогої книжечки: Дмитро Прилюк, «Кохання не залишу».

* * *

… Через рік солдатчини, у статусі «черпака», коли мені багато вже було дозволено, отримав від Григорія бандерольку. Гриць ніби спокутував нав’язаний собі самому «гріх» переді мною (бо він, бач, вступив, а я – ні) і писав мені в армію «лєгулярно».

І та його бандеролька теж була на підтримку моїх солдатських кирзаків. Він спеціально підійшов до декана і розповів йому про мене. Вступало, мовляв, «нещастя» на факультет журналістики, але не вступило, і тепер спить під «шинелкою» та мріє там, у чужині, про факультет…

Дмитро Михайлович послухав ту телячу ніжність і, буцімто, ледь не просльозився. Давай, каже Грицькові, надихнемо хлопця. І писнув автограф до своєї книжки: «Тов. Ісаченку Леоніду. Служи, солдате чесно, кохання не зрадить тебе. Дм. Прилюк. 29.1. 81р».

Це тепер, через 40 років, мене трохи коробить і оте «товариш», і «служи чесно», а тоді в засніженому, скутому морозом і «дідівщиною», підперезаному бляхою зі «звєздою» Підмосков’ї я притискав ту книжечку до серця, ніби Біблію. Не раз перечитав її уздовж і впоперек. Спав із нею, схованою під солдатською подушкою. Тій книжечці навіть знайшлося місце в моєму «дємбєльському» чамайдані, поряд з великим, обшитим оксамитом, армійським фотоальбомом.

Вона дуже дорога мені. Вона пахне тим часом, де було багато прикрого, але й радісного.

* * *

Звідти ж – і той малюнок. Як яскрава скалка з кольорового парубоцького калейдоскопа.

В мою останню передармійську осінь до нашого села на польові роботи привезли студентів Чернігівського педінституту – близько сотні молодих і кріпких дівчат. Вони смикали у полі буряки і моркву, а мешкали в старій колгоспній конторі. Контора перетворилась тоді на солодкий і липкий вулик. Причому «залипали» до тамтих кубриків не лише молоді хлопці, а й жонаті сільські дядьки, що призводило – і не «єдиножди» – до видовищного жіночого «реслінгу»…

… Люда з Городні мала біляве волосся і чудові, як ми з моїм другом оцінили, «форми». Я її одразу запримітив і запропонував показати «все найкраще, що є тутечки». Вона категорично погодилась. Я повів її у наш розкішний графський парк, забрели в такі нетрі, що їй стало страшно, і ми, як ненормальні, давай з переляку цілуватися. Потім ходили в кіно. Наступного дня я повів її… у сільську кузню, де працював мій збитошний і веселий дядько Михайло Давидович. Люда Давидовичу сподобалась, а кузня Люді – не дуже.

Вона мені потім казала: «Не спіши,.. розслабся, ми ж не в кузні, тут не гепати, тут починати треба з ніжних слів, із шепотливих, лагідних…». Люда була неймовірною учителькою «початкових класів», вона заклала мені на довге майбуття ґрунтовні підвалини для розкутих взаємин з жінками.

Вона була справді дивовижна! Настільки, що я зробився, не побоюсь цього слова, поетом. За той місяць, що вона була в селі, я «наваяв» перші й останні у моєму житті 10 любовних віршів. Я писав їх уночі. Сам собі читав уголос десятки разів, і чим більше читав, тим нав’язливіше мені здавалося, що куди там тому Пушкіну! Я реально тоді сам від себе «офігуйовував».

Але вже тоді я не лише строчив римовані «посвященія», а й багато читав, а тому міг порівняти та усвідомити: те, що належить моєму перу і від чого я сам «балдію», може бути геть нецікавим, примітивним і смішним для інших.

Через те мусів розсекретити себе і вдатися до послуг неупередженого консультанта. Таким беззаперечним авторитетом був для мене Віталій Захарович Дяченко – наш сільський учитель фізкультури, тренер з баскетболу, чудовий художник, надзвичайно тактовна людина і старший мудрий друг в одній особі.

Я йому розповів про Люду, про мої запаморочливі почуття, котрі сподвигли мене спершу до недоїдання і недосипання, а потім – до загнуздання норовливих рим. Він терпляче мене вислухав, зробив паузу, все ще очікуючи, що то, насправді, нетверезий жарт. Але я рішуче витяг з-під поли мої муки творчості. Десять рукописьок, скомпонованих у риму.

Він довго читав, знову повертався до вже прочитаного, а я зумисне відвернувся і дивився у вікно, очікував на присуд та пітнів від хвилювання. Нарешті Захарович поклав на стіл папери, вдарив мажорно по них п’ятірнею і сказав: «До класичних зразків не дотягує, є подекуди кострубатості, але Сосюрою виразно попахує, тут уже єсть і стиль, і ритм, і настрій…».

Він взяв мої рукописи, з кимось домовився в школі і їх надрукували на друкарській машинці – кожен вірш на окремому аркуші. І до кожного з десяти він намалював по малюнку. А той, що я знайшов тепер на дачі, був одинадцятим, на всяк випадок…

Його я й лишив собі. А зшиток віршів із малюнками, вже коли Люда від’їздила і ми прощалися, я подарував їй. Вона була у захваті! Та що там у захваті – в ступорі! Вона мене обіймала і цілувала, і сльози бриніли в її очах…

«Якби я знала, що ти поет, то хіба ж би я так тобі віддавалася! – крізь сльози жартувала вона, але мала серйозний вигляд. – Я на тебе чекатиму у Чернігові…».

Проте вже невдовзі я опинився у Підмосков’ї. Люду я більше ніколи не бачив. Віршів не писав. З жахом думаю: якби ті папірці збереглися і я зараз на те подивився, напевно б, умер від сорому.

* * *

Вже нема ні Дмитра Михайловича Прилюка, ні Віталія Захаровича Дяченка, нема тієї кузні, що була в селі, і стара контора колгоспу згоріла – торік якийсь йолоп лишив без нагляду грубку …
Але залишилися фото, є книжки з дарчими рядками, є малюнки, є ЩОСЬ, що тримає нам легку, непомітну павутинку дорогого, святого і сокровенного, що не губиться в нашаруванні літ і не береться тліном.