Ольга Гнатівна Улещенко (у дівоцтві Бруєнко). Її в історії села Погреби, уже надрукованій, немає. Немає та й вже. А тамчасом вона була. Тут жила своє життя, тут її могила.
Якось я заїхав до Ольги Гнатівни, щоб козиного молока для онучат купити. А вийшло щось схоже на імпровізоване інтерв’ю.
Було це 24 квітня 2010 року.

– Не розумію зараз, навіщо я раніше з коровою морочилась? Зараз тримаю дві кози. Сіна й клопоту менше, а вигоди більше. Молоко забирають вдома, на замовлення.

Фотографував я Ольгу Гнатівну з різних ракурсів, а вона розповідала про своє життя рівним спокійним голосом. Її запалі очі світилися якимсь на подив ясним, глибинним світлом. До того я знав її чимало років. Ольга Гнатівна – двоюрідна тітка моєї дружини. Але її розповідь на той час була для мене відкриттям. Було навіть прикро: як мало ми знаємо про близьких, навіть рідних нам людей!

– Першою в Києві про напад Німеччини, про початок війни дізналася я. У ніч із 21 на 22 червня 1941 року було саме моє чергування на радіостанції. Тож прийняла повідомлення, а далі його вже поширювали.

Як радистка я разом зі штабом Кирпоноса відступала з Києва на Сумщину. Забезпечувала останній зв’язок Кирпоноса зі Сталіним. У Кирпоноса практично не лишилося військових сил. Його штаб німці затисли в ліску. Вийшла на зв’язок. Кирпоніс просив Сталіна допомоги. Сталін відповів, що допомоги надати не може. Зв’язок відбувався азбукою Морзе, через шифровку.

А Сталіна я не виню. Кирпоніс був у безвиході. Але ж німці вже були під Москвою, то що міг зробити Сталін?

Я з кількома дівчатами, усі ще у формі, ховалися в якомусь дворі. Німці були вже на вулиці. Ми сховалися в погребі. Почули, що німці ґелґотять уже в дворі. Потім відкрилася ляда, і в погреб полетіла граната. Осколками мені порвало стегна, хоча кістки лишилися цілими.

Потім нас витягли в двір, де були німці. Ми зрозуміли, що нас судять як військовополонених. Хоча документів при нас не було. Комсомольські квитки й військові білети ми закопали, вірніше, загребли в примітному місці, на узліссі під молодими соснами.

Німці оголосили, що нас відправлять у якийсь табір. Який – ми не розуміли. Мене й ще двох дівчат німець, офіцер, знаками загукав у свою легкову машину. Виїхали з села, переїхали якийсь місток. Німець дав знак водієві зупинитися. Машина зупинилась. Офіцер відчинив дверцята й знаками наказав: «Weg!» Ми вийшли, думали, ось тут і розстріляє. Німець сів у машину, а ми лишились. Потім розбрелися, кожна добиралась до своєї домівки, хто як умів, про те вже не знаю.

Десь через місяць я докульгала до Биківні. Зовсім вибилася із сил. Рани на ногах перев’язувала різним дрантям, але рани гноїлися, в них клубками кишіли черви. До Погребів підводою мене підвіз якийсь чоловік, і зараз не згадаю, хто саме. Такий був час.

Прийшла під свій двір, чую, там наче хтось ходить. Стукаю у хвіртку. Вийшла сестра, подивилась на мене й гукає: мамо, тут якась нещасна жебрачка, винеси їй шматок хліба!

Потім мене забрали на роботу в Німеччину. Працювала на якійсь фабриці. На роботі бували разом із чоловічою групою. Там і зустрілася з Іваном Харитоновичем (майбутнім чоловіком, також із Погребів, навіть однокласником). Уже під кінець війни Івана побили так, що м’ясо клоччям висіло, а на плечах стирчали білі ключиці. Правда, не поламані. Довго виходжували. Рани присипали попелом та павутинням. Але німцям уже настав повний капут, тож доліковували Івана вже у військовому лазареті.

Чому про це ніхто не знає? Я була військовою, комсомолкою, а потім три роки працювала на німців. За радянських часів про це краще було мовчати, а зараз це нікому вже не цікаво. Документи, які загребла під примітними соснами, там і зітліли. Я не їздила їх шукати.

…Менше ніж через місяць після цієї розмови Ольги Гнатівни не стало.