Ще одна ніч повномасштабної війни. Глупа ніч. І вже майже очікувано динамік телефону, до болю звичним казенним голом: «Увага! Повітряна тривога! Пройдіть до найближчого укриття та чекайте на відбій!».

Хай йому грець – утретє за чотири дні. Миттю вдягаюся і підбігом до найближчої станції метро.

При турнікеті до підземки мимоволі фіксую уривок розмови поліціантки з контролеркою: «Вісімдесят восьма! Зараз стільки народу буде – закачаєшся». Цікаво, а для чого нас рахують? З нудьги чи вказівка згори?

Люди всюди: на лавках, на підлозі, на сходах. Напевно, й на колії хтось розмістився б, якби була можливість.

Утім людину на колії таки побачила. Працівницю підземки у помаранчевому жилеті і з ліхтариком у руці. Діловито йшла собі курсом потяга, путівцем між коліями. Щось шукала чи, може, просто прогулювалася незвичним для нас маршрутом.

А на станції вже розпросторився справжній «табір»: мовчазний і говірливий, статичний і рухливий. Ось батько з візочком поволі намотує кола, намагається хоч якось розрадити малюка. Дитинча наче й не проти –лежить собі, дивиться в стелю. Маю надію, що це непередчасна екзистенційна криза.

Чимало людей приводять, приносять в укриття і своїх домашній улюбленців. Ця німецька вівчарка вже мацже моя знайома: стрічаю її тут утретє. Вихована собака, та й господар, бачу, людина серйозна, відповідальна. Звати його Сергій і він розповів, що людський гамір чи дитячий плач його Діну не лякає – у них в самих вдома мала дитина. Але на вибухи реагує миттю – ховається у ванній. Походи до укриття любить, бо сприймає їх як додаткову прогулянку. І хоч дехто з «табору» косує на Діну, їй на те, схоже, щиро байдуже: тримається при господарі і розумними очима спостерігає за іншими.

В якийсь момент знову згадую про підрахунок людей на вході до підземки. І знову прокидається цікавість: навіщо? Пробую розпитати про це кучеряву контролерку їй явно не мене, просить не відволікати від роботи. Я теж на роботі, тому з розумінням киваю.

Хвилин за десять станцію поглинає морок. Бачу, як поліціянтка йде кудись у бічні станційні двері й за мить світло повертається. Починаю розмову з нею і теж розпитую про ці підрахунки. І чую спокійне але рішуче: мовляв, ця інформація вам не потрібна.

А тимчасом на собаки у «таборі» зчинили справжній ґвалт. Як я їх розумію – іноді мені теж хочеться зненацька заверещати, переважно від злості на росіян, які з методичність убивць обстрілюють мою країну.

На щастя, лунає відбій повітряної тривоги. Відстрілялись…

Повертаюся додому з першим промінням сонця. Почуваюся стомленою, але як ніколи живою.