У столичному Будинку кіно згадали документальний фільм «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів» режисера Володимира Шевченка та операторів Володимира Таранченка і Віктора Кріпченка.

Ця стрічка – одна з небагатьох, які знімалися у час найактивнішої фази ліквідації аварії, а не опісля. Кінолітопис того, як день за днем люди, ризикуючи життям і здоров’ям, зводили над зруйнованим реактором рятівний саркофаг – від закладання фундаменту, до заливання бетонних стін. Кадри буднів, які за напруженням і ризиком можна назвати фронтовими, демонструють подвиг звичайних людей: енергетиків, пожежників, будівельників, інженерів, військових, шахтарів, добровольців… І не лише чоловіків. На екрані бачимо обличчя жінок, котрі стали до лав ліквідаторів.

За ці унікальні кіносвідчення режисер та члени знімальної групи поплатилися своїм здоров’ям. Володимир Шевченко під час зйомок буквально прикривав собою колег. Чорнобильська радіаційна доза стала вбивчою для нього: творець помер за місяць після виходу на екрани свого фільму. Не дочекавшись вшанування за свою професійну звитягу Державною премією.

Вплив радіації позначився навіть на техніці. Камери, які фіксували все, що бачимо у цьому фільмі, довелося буквально поховати. Деякі кадри мимоволі задокументували радіаційні спалахи, які на кіностудії спершу сприйняли як «виробничий брак» самої плівки. Тепер це достеменний портрет «радіаційної смерті». Яка, до того ж, у фільмі  має голос: озивається сухим потріскуванням, наче горить хмиз.

Кінохроніка перших тижнів приборкання чорнобильського монстра вийшла на екран у двох барвах. Чорно-біла плівка своїм видом резонує з настроєм людей, бо це кольори тривоги та печалі. Особливу атмосферу мають місця зйомок. Піонерський табір «Казковий», де замість звичних господарів – дітей знайшли прихисток ліквідатори. Величезні кладовища вбитої техніки, від вигляду якої провіває моторошним холодком. Придорожній знак «Щасливої дороги!» неподалік ЧАЕС сприймається як крик відчаю. І кадри реактора, з нутрощів якого безперервно пахкає убивчими рентгенами близька смерть…

Ця кінохроніка отримала багато нагород, серед яких уже згадувана Державна премія тодішнього СРСР, премія «Ніка», призи 9-ти міжнародних кінофестивалів. Фільм включено до Міжнародного реєстру програми ЮНЕСКО «Пам’ять світу». Після смерті режисера картини італійські кінодокументалісти заснували на його честь приз «Чорна перлина Середземномор’я».

Фільм, якому судилося безсмертя. Бо його головною нагородою є і буде вдячність поколінь. Хроніка тяжкої праці, великого героїзму і величезної самопожертви тих, хто надмірною ціною приборкав ядерне чорнобильське пекло і цим урятував світ.