Суботнього дня вздовж Варшавської траси в Бучі знову стали вряд люди. У руках — прапори, фотографії та картонні плакати з іменами тих, кого чекають вдома. У серцях — утома, надія й туга за близькими, які перебувають у полоні або вважаються безвісти зниклими.

Кожні два тижні вони збираються разом. На акцію «Голоси тиші». Батьки, дружини, друзі. Навіть маленькі діти, які мовчки стоять поруч із дорослими. За кожною світлиною, кожним плакатом, які тримають на показ, — важка, виснажлива історія очікування, виболена місяцями, а то й роками.

«Тиша не має бути відповіддю», –  написано на одному з плакатів. Люди збираються, щоб влада, суспільство не забути про тих, хто карається і мучиться в російському полоні, чия доля досі не відома. Питання обміну військовополоненими не вирішується за один день, тому важливо постійно нагадувати про нього і нашій владі, і нашим міжнародним партнерам.

Звісно, ці люди не самотні, не забуті. Родинам полонених, зниклих безвісти надають психологічну та юридичну допомогу, допомагають інформаційно й просто залишаються поруч у моменти, коли невизначеність починає перетворюватись на задушливу тишу. Бо немає нічого страшнішого за очікування без відповіді.

Попри втому й холод, вони затято виходять на трасу з надією, що одного дня їхні близькі все ж повернуться додому — до розмов на кухні з дитячим сміхом за вікном у дворі, до затишних родинних вечорів, які колись здавалися буденністю.

Лише на одну годину раз на два тижні тиха Буча наповнюється звуками автомобільних сигналів. І цього разу вони стають не шумом міста, а голосом тих, хто вірно чекає.