Чи готові ми до правди? Це стало наріжними питанням дискусії літературознавиці, професорки Києво-Могилянської академії Віри Агеєвої та історика й дослідника архівів КДБ Едуарда Андрющенка. Її записували для нового випуску подкасту «Шалені автор(ки)».

Почалося з переосмислення історичної хронології. На думку Віри Агєєвої, українська радянська культура почалася  не з грудня 1922 року, коли було офіційно оформлено СРСР. До переломного 1933 року ці дві культури – культури українська та радянська – рухалися паралельними курсами.

Едуард Андрющенко запропонував свій погляд на цю проблему – через внутрішню боротьбу митців. За його словами, радянське та українське поєднувалося в кожному авторі в певних відсотках, які змінювалися щороку. Як приклад історик навів творчість Павла Тичини та Максима Рильського. Для останнього переломним етапом біографії стало майже чотиримісячне ув’язнення в Лук’янівській тюрмі. Дослідник зазначив, що співпраця письменників із совєцьким режимом зазвичай не виникала з їхньої доброї воли. Це був для них спосіб фізичного виживання.

Емоційно «зарядженою» видалася розмова про стала Віктора Петрова – знаного археолога, мислителя, письменника, відомого в нашій літературі під псевдонімом «Віктор  Домонтович». Він був серед чільних представників української літератури у вигнанні, автором відомого в діаспорі дослідження «Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору» і водночас –  радянським розвідником. У Віри Агеєвої постало питання: «Чому Віктор Петров  «убив» у собі Домонтовича в 1949 році?» «Він просто зрозумів, що віднині писати художню прозу стало небезпечно», – аргументував Едуард Андрющенко. У повоєнні роки Петров перебував у Західній Німеччині серед українських емігрантів, які категорично відмовлялися повертатися в СРСР.  Теоретично він мав вибір: залишитися на Заході, як це зробили інші. Але вирішив повернутися до Радянського Союзу. Свої справжні мотиви цього рішення Віктор Петров 1969 року забрав із собою в домовину на Лук’янівський цвинтар Києва. Втім, Едуард Андрющенко згадує ключовий момент, зафіксований документально: коли до письменника там, на Заході, нарешті прийшов радянський зв’язковий і вперше вимовив пароль, у звіті цього агента з’явилась нотатка, що Петров відповів: «Я чекав вас, як манну небесну». Віра Агеєва озвучила романтичну версію, ніби письменник повернувся в СРСР заради своєї коханої Софії Зерової, колишньої дружини свого колишнього приятеля Миколи Зерова, розстріляного в сталінських таборах. Але це лише красиве припущення, не підтверджене документами. Про Віктора Петрова-Домонтовича, його письменницьку та наукову спадщину тривалий час в Україні майже ніхто, крім фахівців, не знав. Радянська влада, здавалося б, навіки  поховала у спецархівах свого секретного агента.

Учасники дискусії і не приховували що українські письменники активно співробітничали зі спецслужбами, особливо 1930-х –1940-х роках. Віра Агеєва припускає, що точний відсоток «агентів» назвати важко, але така «співпраця» зазвичай проявляється в їхній творчості. А Едуард Андрющенко поділився фактами з повсякденності митців кінця 1930-х років. Коли радянська влада взялася щедро нагороджувати письменників орденами, ці відзнаки сприймалися як «обереги». «Якщо письменник отримав орден, вважалося, що якийсь час його не чіпатимуть», – зазначив історик. Утім, навіть статус агента НКВС-МДБ-КДБ чи державна нагорода не давали стовідсоткової безпеки – прийти могли будь-коли і за будь-ким.

Віра Агеєва згадала власні спроби вже за часів незалежності України дослідити архіви спецслужб. Тоді їй щоразу відмовляли в доступі. Її співрозмовник  підтвердив, що в радянські часи ці матеріали були суворо засекречені, що гриф «Таємно» з них почали знімати, коли розпадався СРСР. Але на документах про конкретних агентів уже в новій Україні наші спецслужби повернули цей гриф, бо вважають таку інформацію «надто делікатною». Тепер, щоб розсекретити певні архівні справи, збирається спеціальна комісія, яка й ухвалює рішення. Як приклад історик навів справу видатного українського художника Миколи Глущенка, який теж був закордонним агентом спецслужб.

Зрештою, розкриття архівів КДБ та відверті розмови про минуле – це не спроба засудити, а швидше – прагнення зрозуміти контекст, у якому виживала наша культура. Тільки відкриваючи справжні деталі біографій українських інтелектуалів, без прикрас та радянської цензури, ми здатні позбавитися  «колективної культурної амнезії».