«Зранку ви разом п’єте каву і жартуєте, а ввечері цієї людини більше немає», – так описує фронтові реалії бойовий Олеся «Дана» Довгопола, медик 238-го окремого батальйону безпілотних систем «Чорний Сокіл». Залишивши бізнес в тилу, вона свідомо підписала контракт із ЗСУ заради вільного майбутнього своєї дитини. Якою є доба в бліндажі, чому фронтові дороги стали смертельними квестами через дрони та чому байдужість тилових міст ранить, як осколки, – читайте далі.

– Я стоматолог і довго працювала за фахом, – починає свою розповідь Олеся. – Та після народження дитини вирішила змінити вид діяльності, щоб більше часу приділяти сину. Відкрила власний невеликий бізнес.

– Яким був Ваш «заключний» день у цивільному житті?

– Таких днів у мене два. Перший – 23 лютого 2022 року. Добре пам’ятаю ту напругу навколо, я працювала та намагалася відволіктися від новин, але цього зробити не вдавалося. Війна застала мене у Вінниці, 24-го зранку я повернулась до рідного містечка, а вже наступного дня моє життя стало «напівцивільним»: приєдналася до місцевої ТрО та почала допомагати усім, чим могла на той час.

– А як перейшли до бойового підрозділу?

– Почала готуватися до цього переходу разом з групою місцевих добровольців. Як медик заглиблювалася саме в тактичну медицину, вчилась та вдосконалювалася. В листопаді 2022-го настав мій другий «заключний день цивільного життя». Тоді ще не до кінця розуміла, що чекає на мене далі. Ми завершили підготовку, командою однодумців підписали контракти із ЗСУ, і нас направили в Запорізьку область.

– Що Вас мотивувало приєднатися до Збройних сил?

– Вільне майбутнє моєї дитини в моїй країні. Для цього я стояла на Майдані, для цього у 2014-му ставала на облік в військкомат. І саме тому нині я в лавах ЗСУ.

– Як сприйняли близькі люди Ваше рішення?

– По-різному. Більшість підтримували мене, але були й ті, хто щиро не розумів, куди я йду, за що й навіщо.

– Що вразило найбільше коли доєдналися до війська?

– Ось та надзвичайно тонка межа між життям і смертю. У цивільному житті це сприймається по-іншому. У війську зранку ти спілкуєшся з людиною, ви разом п’єте каву, жартуєте, а ввечері цієї людини більше немає. Оце вражає найболючіше.

– Можете описати типову добу бойового медика на чергуванні?

– У нас типової доби не буває, ти можеш декілька чергувань просидіти в погребі чи бліндажі, займатися своїми справами, і тебе ніхто не потурбує. А бувають дні, коли такі активні бойові дії, евакуація, нерви, втома, «трьохсоті» і, на жаль, «двохсоті».

– Складно евакуйовувати поранених?

– Пересування фронтовими дорогами, поблизу лінії бойового зіткнення тепер дуже небезпечне: загроза повторних обстрілів, FPV, артилерія… Мусиш щосекунди «слухати небо» й дивитися на 360 градусів. Водій жене автівку, а тобі в цей самий час потрібно в салоні, що трясеться на вибоїнах, надавати екстрену медичну допомогу пораненим. Викликів насправді надто багато.

– Як не вигоріти? Що допомагає триматися морально, коли навколо стільки болю?

– Є власний рецепт, який допомагає. Не секрет, що всі військові мають посттравматичний стресовий розлад – і це тепер виклик для всього суспільства. Потрібно намагатись не переносити досвід і реалії військові у цивільне життя, потрібно вчитися вимикатися та перемикати увагу: зосереджуватися на природі, на сім’ї, якомога більше на відпочинкові. Коли дозволяють обставини, вечеря в ресторані, виставка, гарна компанія справді допомагають розвантажитися. Також бойовий дух підіймає підтримка суспільства, а особливо близьких людей, які тебе розуміють, чому ти там і що там робиш.

– Чого цивільні не розуміють про війну? Що дратує в тилу?

– Дратує, що на п’ятому році повномасштабної війни цивільні в тилу – чим далі від фронту, тим помітніше – живуть абсолютно безтурботним життям. Вони часто забувають, яку страшну ціну платять їхні співвітчизники за це мирне небо. Багато хто вважає, що задонатив кілька сотень гривень – і свій обов’язок виконав. Але це геть не так. Особливо коли самі військові левову частку своєї зарплати віддають на потреби підрозділу. Також ранить величезна кількість гучних концертів, дискотек та їхнє активне висвітлення в соцмережах. Коли сидиш у бліндажі (зі зв’язком на позиціях, на щастя, проблем немає) і бачиш ці багатотисячні концерти, виникає питання: «Що я тут роблю і чому саме я?».

– А що мотивує продовжувати боротьбу?

– Мотивують люди, які не втомлюються, допомагають попри все. Надихають добровольці, в яких є законні підстави бути в тилу, але це їхня війна і вони залишаються та продовжують виконувати свою роботу.

– Що порадите молоді як бойовий медик?

– Ця війна надовго. Навіть якщо на якийсь час активні бойові дії припиняться, наш клятий сусід нікуди не зникне. В будь-який момент вони зможуть відновитися, тому майбутнє нашої молоді, яка обрала залишатися в рідній країні, – це життя напоготові. Кожному раджу підтягнути свою фізичну форму. І головне, на чому завжди наголошую: курси тактичної медицини. Домедична допомога може врятувати життя тобі та оточенню, особливо тепер, коли обстріли цивільних міст стають інтенсивнішими. Курсів дуже багато і офлайн, і онлайн. Кожен має знати як діяти в екстремальних ситуаціях. І в кожного повинна бути під рукою хай не повноцінна аптечка, але неодмінно турнікет, медичні рукавички та якийсь перев’язувальний пакет. Це те, що врятує життя в ту саму критичну хвилину.