Різниця між селом і містом не зводиться лише до більших магазинів чи ширших вулиць. Це два способи життя, дві культури, два різних ритми. Зростаючи серед чарівних пейзажів малого села на Рівненщині й переїхавши до великого Києва, я вже знаю, чим відмінні ці два світи.

…Мої сімнадцять років минули там, де червневе повітря наповнене запахом свіжоскошеної трави, де теплими літніми вечорами повагом повертали з паші годувальниці-корови, де аж заходився од співу соловей і кувала сотні літ зозуля, де берег річки бринів дитячим сміхом, а з кухні нашого дому доносився аромат найсмачніших бабусиних «бульбаників»…

В тому краї вся родина щовесни об’єднується з неймовірною силою – коли гуртом саджаємо картоплю. Ліс зачаровує будь-якої пори року: гриби, які збираєш обережно, щоб не переплутати з поганими, ягоди знімаєш з кущиків гребінкою. Для мене це був товар, на якому чесно заробила свої перші гроші.

Там колись тато дістав із горища санчата і катав нас із братом по сліпучому снігу. Ми з братом ледь не билися – кому першому вскочити в ті чудо-сани!  Там мама вчила зі мною віршики напам’ять і заплітала мою найгарнішу косу, коли я бігла в садочок на чергове свято.

Моє дитинство промайнуло без гаджетів, проте босоніж, із грою в «класики» та м’яча із найкращими в світі однолітками. Тепер я точно знаю: те дитинство було найщасливішим  у світі! А тоді здавалося, що воно триватиме вічність.

Ми пустували, нас захоплювали нехитрі дитячі забавки. Але й робота нас любила, і то змалечку. Інша кожної пори року: навесні – обсаджували городи, влітку доглядали те, що зійшло, восени – збирали вирощене; взимку поралися коло домашньої живності. Люди в селі працюють важко, віддаючи землі своє здоров’я. Ця праця стала частиною їхнього побуту, єства і, врешті, душі…  Робота, як і доля, передається від покоління до покоління.

…Потім раптом подорослішала. І ось уже – в Києві! Він відкрив інший світ – швидкий, гамірний, суєтний. Тут кожен крок – рух за заданим маршрутом, кожна зустріч – нова історія. Люди поспішають у справах, і ти непомітно вливаєшся в цей пульсуючий ритм, до якого важко звикаєш.

За вікном потік автомобілів. Тротуарами снують пішоходи, хтось вигулює песиків – на повідках, не так як у селі. Тут напрочуд легко випити ароматне «американо» в кав’ярні з видом на Хрещатик…

Місто живе нашвидку. Кілька хвилин у метро –  і ти вже з Хрещатика на Поштовій чи Великій Васильківській. І зовнішній вигляд перестає бути важливим: місту байдуже, у що я вбрана, воно приймає  мене такою, якою я є.

Київський люд. Практично кожного тут зустрічаю вперше і востаннє. Але кожний стрічний несе власну  історію… Місто вчить – швидкості, гнучкості, вмінню пристосовуватися. Воно дарує можливості розвитку, нових знайомств, нових знань в університеті. Тут росту і змінююся, не помічаючи цього. Ніколи – ритм життя підштовхує в спину: біжи, лети!

Вже тут, у Києві знайшла порівнння: село для мене –  це коріння, а місто – крила. Корінням тримаюся на землі, у спогадах дитинства, в родинних традиціях. Крила піднімають, бачу незвідані далі.

… Життя між тишею села й гулом столиці навчило цінувати мале, просте і прагнути більшого, досконалішого. У цьому балансі –  моя правда. Моя сила.  Моя історія.