На росії знову захопилися «великими будівництвами» мостів. Теоретично.  Адже просто «малюють на карті» чергову грандіозну схему й оголошують її «геополітичним тріумфом».

Поки одні урядовці виголошують «маніловські плани» про мостове сполучення материка із Сахаліном, інші московські фантазери вже подумки тягнуть його аж до Японії. Заважає лише одна дрібниця: сама Японія про ці плани, схоже, нічого не знає.

На цьому тлі особливо показова історія так званого «сухопутного коридору» до Криму. Ще недавно його подавали мало не як головне досягнення російської стратегії. Тепер від колишньої впевненості лишилося небагато. Коридор, який мав символізувати контроль і стабільність, дедалі частіше асоціюється з проблемами, ризиками та постійною необхідністю латати нові діри.  Бо тривалий час перебуває під вогневим контролем ЗСУ.

І щоразу, коли реальність нагадує про себе перебоями в постачанні, транспортними труднощами чи іншими неприємними наслідками війни, в головах російских владців народжуються чергові «нестандартні рішення». То пропонують прокласти трубу через протоку, то сховати інфраструктуру під захисними сітками, то запускають новий «мегапроєкт». Складається враження, що головний талант кремлівської бюрократії полягає не в тому, щоб усувати проблеми, а в тому, щоб вигадувати дедалі складніші пояснення, чому їх неможливо усунути.

На папері все красиво: нові транспортні маршрути, перспективи виходу на азійські ринки, масштабні інфраструктурні плани. Але що далі ці проєкти від презентацій, то більше виникає запитань: чому країна, яка мріє про міжконтинентальні транспортні коридори, роками не може впоратися з власними інфраструктурними вузлами? Чому амбітних задумів стає дедалі більше, а відчутних результатів менше?

Що ж, таке марнославне маніловське «зодчестово» агресивного сусіда нас цілком влаштовує