Будильник і сирена для мене вже давно злилися в один звук: не завжди розрізняю, хто з них мене будить…

Пів на сьому. Кімната гуртожитку прохолодна, але крізь прочинене вікно тягне весною – мокрим асфальтом і свіжістю після ночі. Такий запах важко назвати, але його відразу впізнаєш. Крізь штори пробивається вузька смужка сонця і лягає навскіс через підлогу – майже обіцянка, що сьогодні день буде непоганим. Намагаюся у це вірити. Вночі було дві тривоги, і двічі ми з Аліною спускалися в укриття, останній раз десь о четвертій.

Укриття тхне вогкістю й старим бетоном. Хтось спав, притулившись до стіни і накрившись курткою. Хтось гортав новини, і біле світло падало на обличчя, роблячи їх блідими. Майже неживими. Ми з Аліною сиділи мовчки – говорити не хотілось. Було гучно.

Вона тепер ще спить – їй на третю пару, може дозволити собі ще кілька годин. Мені на першу. Виходжу і тихенько зачиняю двері.

Це нова навичка – рухатися вранці тихо, щоб не злякати людину, яка нарешті заснула.

Університет о восьмій тридцять. У мене – семінар з «Професійних стандартів журналістської діяльності». Потім «Культура мовлення», далі ще щось – не дивилася. Відкриваю телефон, щоб перевірити розклад, але замість розкладу читаю новини. Знову. Завжди знову.

Тролейбус набитий під зав’язку. Всі після безсонної ночі – це видно навіть без слів: по тому, як люди тримаються за поручні, як дивляться крізь запітніле скло, як мовчать. Хтось добирається на навчання, хтось – на роботу, хтось, бо йому кудись конче треба… Кожен у своїх думках.

Жінка навпроти тримає на колінах торбинку і пасе вікно так, ніби за склом – не вулиця, а щось інше, далеке. Може, чекає на когось з фронту. Може, провела. Може, вже не чекає – просто їде. Бо теж треба.

На зупинці виходить дідусь у сірому пальті. Несе пакет з аптеки. Нічого особливого – і все одно дивлюся йому вслід довше, ніж потрібно.

Аудиторія на першому поверсі. Більшість одногрупників ще не прийшло – запізнюються, і я їх розумію. Але групка дівчат вже стоїть біля дошки. Вмикають комп’ютер і відкривають підготовлену презентацію. Вони готувалися. Мабуть, теж не спали.

Намагаюся уважно слухати. Але телефон вібрує – пише мама: «Ну що там, як у вас ніч, сильно гучно було?» Вона вже, схоже, начиталася новин, переживає. Відповідаю коротко: «Все добре, спускалися двічі, зараз на парі». Кладу телефон екраном донизу. Намагаюся зосередитися на презентації. Не одразу виходить.

Це теж нова навичка: бути одночасно тут – і там, де хвилюється мама.

На перерві йдемо з дівчатами до автомата по каву. Кава тут погана – занадто солодка і трохи пластикова на смак. Але беремо її щодня, бо це ритуал: стояти у коридорі, тримати гарячу склянку двома руками і говорити ні про що.

Сьогодні «ні про що» – про те, хто скільки разів прокидався, чи чули вибухи, чи встигли нормально поспати між тривогами. Говоримо про це так само спокійно, як про погоду.

Є речі, про які говориш, а є, які просто носиш із собою. Ми навчилися розрізняти.

Увечері сиджу над завданням з історії журналістики – пишу доповідь про стару газету. Дивлюся у вікно: у дворі горить один ліхтар, інший вже давно не ремонтують. Тротуаром іде жінка з собакою. Зупиняється, дивиться у телефон. Іде далі.

Відкриваю новий документ. Пишу перший рядок. Стираю. Пишу знову. Стираю.

Нас вчать, що журналіст має бути точним, об’єктивним, відстороненим. Що факти – понад усе. Що емоції заважають тексту. Сиджу над доповіддю і намагаюся у це вірити. А потім згадую тролейбус – повільний, мовчазний, повний людей після безсонної ночі. І розумію: один факт не містить того, що було в тому ранковому мовчанні. Скільки історій проїхало зі мною сьогодні в тролейбусі – і жодної я не знаю.

Може, це і є найчесніший текст, який тепер можу написати: про те, що не знаю.

О двадцять третій нарешті вимикаю ноутбук. Завтра – знову о пів на восьму. Знову тролейбус, знову кава з автомата, знову семінар про те, як правильно бути журналістом.

За вікном тихо. А я й не знаю чи це добре.

Лягаю. Чекаю, чий звук розбудить першим – будильника чи сирени.