Тату!

Я безмежно пишаюся тобою і вдячна, що маю змогу жити, навчатися й діяти завдяки твоїй службі та мужності твоїх побратимів. Переказуй вітання всім, хто поруч. Та чого там – усій 152-й бригаді!

Хочу, щоб ти знав: ми завжди поруч думками. Ви для нас – мов маяк у темних каламутних водах, наш орієнтир і доказ того, що попереду є земля. Ваші вчинки – приклад щирої відданості своїм принципам і народу. А ми ж – ваша тиха бухта, закрита від штормів, де завжди чекають і куди неодмінно повертаються.

Пригадуєш, як три роки тому, ще школяркою, я писала лист Невідомому Солдату? У ньому розповіла про весну 2022-го, коли орда орків відступила від Києва, і ти разом із мамою вирушив до нашого села. Я нав’язалася їхати з вами й побачила те багновище, що залишили після себе окупанти. Коли його писала, то вірила: найгірше вже позаду, адже ми живі та тримаємося разом. Я вірила, що наступної весни закінчу школу, і, можливо, буря стихне. Та вона лише набирала сили…

Той лист був першим, який я написала свідомо (першим несвідомим був до Діда Мороза). Тоді я вперше наклеїла на конверт марку та відпустила його в невідомість. Зарядила своїм унікально-настирливим побажанням здоров’я і прикрасила маленькою наліпкою «підкована удачею».

Тоді й уявити не могла, що через роки писатиму вже тобі. Знаю напевно лише, що не стала б надсилати той текст, який написала йому, Невідомому. Не тому, що моя розповідь була наївна чи занадто оптимістично-дитяча – вона вийшла, навпаки, досить гнітючою, і тобі зараз точно не потрібні ще й мої депресивні думки та спостереження. Три роки тому я розуміла, що із Захисником маю ділитися не величальними словами, а чимось сокровенним, справжнім – кольоровим друзком із калейдоскопу мого життя. Аби він склався воєдино з чужою, здавалося б, абсолютно випадковою, мозаїкою досвіду.

Тож відверто розповім тобі, як ми з мамою живемо, доки ти на війні. Але вже зовсім інакше: не для того щоб налякати чи пожалітися, а щоб дати тобі наснаги. Якщо ми, дівчина та жінка, тримаємося понад власні можливості, то й ти точно впораєшся.

Завдяки тобі я вчуся на другому курсі журналістики. І буває на перших парах при знайомстві з новими викладачами чую стандартне: «Ви вже працюєте?» . Хто як, а я завжди мовчу, занурюючись у власне несказане «ні». Адже моя відповідь не зводиться до простого заперечення – вона розгалужується в голові деревом думок. Жодна з них не буде вичерпною відповіддю, але кожна, як нитка Аріадни, веде до тебе.

Доки однолітки підпрацьовують, вигадують щось і пишуть листи-подяки солдатам із чат-GPT, живуть легкими пригодами юності – я не чекаю з моря погоди, а набуваю інший досвід. Лаючи себе за страх перед гучним гарчанням, змінюю струну газонокосарки й уперто її заводжу. Лише зараз зрозуміла (краще б ніколи), яка це пекельна праця – косити тридцять п’ять соток. І який дивний в мене вигляд – сама серед поля: повз пролітають місцеві хлопці на мопедах, кидаючи на мене зацікавлені погляди. Можливо, в їхні плани на вечір теж входить таке неординарне дозвілля?

Зрештою, навичку з розряду «простіших» я теж опанувала – це кермування. Твої короткі, але плідні відпустки навчили мене перемикати механіку, відчувати дорогу й не боятися швидкості. Дякую, що довірив мені – без жартів! – своє життя під час таких «вишколів». Дякую, що завжди віриш у мене більше, ніж інколи я сама в себе.

Тому знаю: моє життя ти боронитимеш понад усе. Я вірю в твої «татові» сили і дуже-дуже люблю тебе, хоча наприкінці кожної нашої телефонної розмови ледь вичавлюю у відповідь «цілую». Бо ще трохи – і заплачу. І вдячна, що ти це розумієш.

Знаєш, коли кажу знайомим, що мій тато зараз служить, бачу в їхніх очах не захват і не вдячність, а… жалість. Наче ми з мамою більше не повноцінні члени суспільства, а ті, кому кажуть: «Тримайтеся». Здебільшого тільки його й чути. Це слово ранить. У мене на нього вже власний тригер.

Краще б нічого не казали. Адже ми й так тримаємося. За життя, за домівку, одна за одну. Намагаюся донести, що наша сім’я зараз розділена на шматки, що в разі чого нам просто немає звідки чекати допомоги. А у відповідь знову чую це порожнє «тримайтеся». За кого? За що?

Уявляєш тепер, як це абсурдно звучить? І все ж я знайшла для себе відповідь, за що ж треба триматися. Ні за що матеріальне, адже втрачати – боляче. Краще прагнути до мети й учитися бути незалежною, а не чіплятися за борт.

Намагаюся жити, наче ти поруч, проте не чіплятися за тебе. Майже як тоді, коли вчилася тримати рівновагу на двоколісному: спочатку ти підстраховував мене, бережно притримуючи за сідло; потім я панічно хапалася за твої джинси, а згодом – ти вже просто крокував позаду, з гордістю дивлячись, як я налягаю на педалі та набираю швидкість самостійно.

Ми з тобою, тату, наче два полюси магніту, що невпинно тягнуться один до одного. Я – «мінус», який часом тоне в тривогах, помічає навколо погане і втомлюється від невідомості, хоч і намагається наближати мир своїми діями. А ти – мій орієнтир і герой – назавжди тільки «плюс». А разом ми – єдина сила. Повсякчас лише молюся, аби твій символ ніколи не став схожим на той знак із чорного анекдоту про оптиміста…

Пам’ятай: ми з мамою – твій найміцніший якір, що триматиметься задля тебе до останнього. Не потоне, а дужче вгризатиметься в цю грішну землю, покриту мулом. А ти для нас – «священний» якір. Тож ми «Sacram anchoram solvere», «Кинемо сакральний якір» – і врятуємося разом із тобою.

Марю про той день, коли всі якорі стануть: коли кожен воїн повернеться до своєї родини, коли зникнуть безсонні ночі, безперервна боротьба та вічна тривога. коли під ногами знову буде твердий ґрунт.

Тож закарбуй собі на штоку: хай там як, а у кожної людини є якір – це надія. А я, Тату, в тебе точно-точно є!

З любов’ю, Надія.