Гомінкий столичний вокзал, здається, ніколи не затихає. Щодня радо зустрічає й зі смутком проводжає киян та гостей. Напевно, він бачив все: щасливі щирі сльози, радість, печаль, горе… Словом, увесь спектр емоцій.

Люб’язну дикторку, котра приємним голосом щось оголошує, чути здалеку. Та у вокзальних залах людський гомін легко «перекрикує» і її. Хтось невдоволено бурмотить, бо не чує оголошень, хтось імпульсивно щось теревенить далі.

Навздогін один за одним, з табло зникають рухомі рядки, наче силкуються швидше повісти, які потяги відходять, а які прибувають. Бачу, що невдовзі й мій подадуть до платформи. Вже з ескалатора помічаю, бачу як попід таблом «Київ – Кам’янець-Подільський» юрмляться люди. Ймовірно, хтось із них на кілька годин стане моїм сусідом.

Сканую квиток. Заходжу до вагона. У напівтемряві вихоплюю оком своє місце. Вмощуюся і полегшено видихаю: за кілька годин буду вдома. Гріє відчуття чогось прекрасного і такого рідного. Аж до усмішки. З нею у пам’яті виринають обриси затишної оселі, де живе стільки спогадів.

Потяг обережно рушає, набирають звичного ритму колеса, долаючи перші кілометри. Віддаляється улюблений Київ, зате ближчає рідний Хмільник. Погойдується вагон, колеса вистукують монотонну мелодію дороги, накликаючи дрімоту.

… На годиннику третя-сорок. Колеса вже вистукують іншу мелодію – стрічання. Вузьким проходом люди просуваються до виходу. Темряву прорізають перші промені світла: до щему знайомі вокзальні ліхтарі. Підхоплюю свій студентський наплічник і вливаюся у вервечку. Довгі млосні хвилини очікування, потяг стишує ходу… Ще мить… Зупинився.

– До побачення!

– До побачення! Щасти!

Я на пероні. Вдихаю колючий аромат осінньої ночі, яка скоро стане досвітком.

Провідник дає сигнал. Зітхнули вагони, згадавши про свою вічну роботу. Рушив состав, подаленів, моргаючи червоними очима сигналів.

Жадібно п’ю знайоме з дитинства повітря і не можу напитися. Лише тепер нарешті збагнув глибокий сенс фрази: «Де б не були, а вдома – найкраще»…