Днями розмовляв із двома ветеранами української документалістики про Закарпаття, Карпатську Україну. Переглядали епізоди моєї стрічки «Монологи. Сеньйор», героєм якої є світлої пам’яті професор Степан Стойко.

Опісля мав уточнити для себе один фрагмент цього фільму. Але зачепився за монолог незабутнього Степана Михайловича і не згледівся, як екраном поплили фінальні титри. Знайомі місця, архівні кадри столиці, Місто Лева і мальовнича Стужиця, спогади Сеньйора про Синевир,.. люди, з яким зріднився… Декотрих уже немає серед сущих, зате живі у моїй пам’яті і на цих кадрах.

Мимоволі пригадалося, як зароджувалися «Монологи».

«Ось ми, еліта…», – якось почув від одного народного депутата, записуючи інтерв’ю з ним у кулуарах Верховної Ради. Цей «обранець долі» тоді гепаним суржиком ледь добирав слова для своєї «елітної» оповідки. Цей епізод став для мене поштовхом, аби у вільний від роботи на парламентському телебаченні час засісти за авторський цикл «Монологи. Роздуми вголос», про справжню еліту нашого народу. Про тих, хто себе елітою ніколи не зважився б назвати.

Той-таки уславлений професор, карпатський мольфар, кримська хранителька майбутнього, гірський рятувальник… Двоє пенсіонерів із далекого закарпатського села мешкають у хатині при віковічних букових пралісах. Найкращу кімнату господиня відвела під музей – збирає зі свого обшарку (кутка села) старі вжиткові речі, традиційні вбрання, реманент. Чоловік жаліється, що «пензія слаба», ціни деруться гори… Але плекають свій хатній музей, цим острівцем артефактів минулого бережуть духовний корінь краю, людську пам’ять, зрештою, нашу ідентичність – яку вкотре вічний ворог України намагається винищити.

Монолог цих двох добрих людей з тячівської глибинки, похапцем знятий після дводенного фільмування пралісового дива, я назвав «Меценати».

Зазвичай, у меценатах, жертводавцях ходять багаті покровителі наук і мистецтв. Мої герої живуть від пенсії до пенсії. Але чи зважиться хтось засумніватися у тому, що вони справжні меценати? Та й неімущими їх назвати язик не повернеться. Бо, власне, яке воно, істинне багатство? Можна мати мільйони грошви і залишатися злидарем. Попри всі потуги вторгувати собі ефемерний статус «елітного»…