Є у Чернігові місце, де час, здається, зупинився ще понад століття тому. Затишний дерев’яний будинок родини Коцюбинських на Болдиних горах, оточений садом, який власноруч плекав господар – класик української літератури. Саме тут з-під його пера побачили світ хрестоматійні «Тіні забутих предків» та «Intermezzo». І тут тепер один із найстаріших літературних музеїв України.

Садиба ця завжди була «живою», звиклою до багатоголосся і багатьох мов: побачити на власні очі дім «Сонцепоклонника», почути розповідь про його життя –  особливий ритуал для кожного, хто відвідує Чернігів, та й для багатьох мешканців міста.

Щороку наприкінці квітня, коли столиця Сіверщини пірнає у цвітіння й пахощі весни, до музею та на могилу Михайла Коцюбинського, що височіє з Болдиної гори, приходять люди, аби вшанувати пам’ять письменника, чиє життя обірвалося 25 квітня 1913 року. Тепер ці заходи відбуваються на тлі повітряних тривог і прильотів – болючих нагадувань про російсько-українську війну і близькість фронту.

Я прийшла сюди, щоб дізнатися, як заповідник оговтується після шалених обстрілів Чернігова 2022 року. І поспілкуватися  з Наталією Коцюбинською, заступницею директора з наукової роботи.

– Ми, як і більшість українців, не вірили, що буде повномасштабне вторгнення росіян, – згадує пані Наталія. – Сумніви розвіяли перші російські бомбардування міста. Коли ці варвари пошкодили меморіальний будинок, у нас усіх був розпач. Можна сказати, що нам пощастило. Згодом, обстеживши місце удару, полегшено зітхнули:  пошкодження виявилося незначним, некритичним».

Під час облоги міста музей не залишався пусткою. Тодішній директор  разом з родиною та двома співробітниками, доглядачем і технічним працівником, фактично оселилися в приміщенні заповідника. Тримали свою оборону садиби, коли через постійні обстріли пересуватися містом стало надто небезпечно. Щойно ЗСУ розблокували Чернігів, майже весь колектив повернувся до роботи. Своїми силами відновлювали  вікна, лагодили пошкоджений паркан, прибирали територію від уламків.

Зовнішні рани будівлі вдалося швидко «підлікувати». Експозицію в меморіальному будинкові відкрили для відвідувачів у квітні 2023-го. Але  інтер’єр усе ж вимушено змінили: більшість цінних експонатів – рукописи, особисті речі, оригінальні фотографії та картини – евакуювали. В залах залишили хіба що важкі великогабаритні меблі. «Чернігів – прикордонне місто, – пояснює  Наталія Коцюбинська. – Постійно літають дрони… Колись ми обов’язково повернемо все на свої місця».

Іншими сталі й відвідувачі, змінився контингент. До війни садибу заповнював дитячий, тут часто гостювали школярі. Тепер масові заходи для дітей не проводять – в музеї немає надійного укриття.

… Та попри воєнне лихоліття в Україну знову завітала весна – нехай і холодна. Колись Михайло Коцюбинський написав: «Я ще можу пити світло…» Крізь розбиті шибки й посічені стіни його дім продовжує «пити світло». І це звучить як маніфест стійкості всього Чернігова: тримаємося за рідне світло, не даємо шансу темряві.