Листи Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної, прочитані ледь не за одним разом із романом «Безумці» Барбари Редінґ, віють такою потугою щирості, що художній текст на їхньому фоні міг би видатися блідим. Проте Барбара Редінґ зуміла майстерно змістити акценти. Замість епістолярної хроніки, тут сама атмосфера десятирічної драми таємного кохання в Чернігові, яка розпочалася у 1904 році. 

Так, це сюжет про справжній любовний трикутник. І головні герої у ньому не ідеалізовані. Михайло Коцюбинський, який переживає творчу та особистісну кризу. Його дружина Віра Дейша, на чиїх плечах четверо дітей і дім. А ще – молода працівниця статистичного бюро Саня Аплаксіна.

Редінґ  ретельно змальовує тогочасний Чернігів, місця, де мешкали й працювали герої роману, де відбувалися таємні побачення письменника та його музи. Цей прихований світ – із записками в дуплах дерев, шифруванням імен у листах, постійним страхом перед осудом та загрозою розлучення – тримає напругу до кінця роману.

Градус страждання подекуди такий високий, що хочеться бодай якоїсь паузи, аби перевести дух. Втім, цей шал пристрастей виправданий: нас занурюють в історію про «безумство», де спокою просто нема місця. Листи вплетені в сюжет настільки органічно, що межа між документом та авторською уявою майже стирається. Коли Коцюбинський пише Сані: «Мій розпач такий великий, що я ледве стримую сльози… Я так втомився», або коли він зізнається, що вона потрібна йому «як повітря, як сонце», – ці документальні цитати стають у сюжеті поворотними точками історії кохання, пояснюють причини важкої депресії та серцевої хвороби письменника.

Це книжка для тих, хто готовий побачити за ретушованим портретом із підручника живу, вразливу і геть не ідеальну людину. Спроба переосмислити трагедію митця, чиє приватне життя роками залишалося в тіні. Зрештою, геніальна новелістика Коцюбинського – від «Цвіту яблуні» до «Тіней забутих предків» – вочевидь, народжувалася з такого болю, про який зазвичай воліють мовчати.