Навіть через 40 років чорнобильська рана ятрить болем. Для моєї родини цей біль особистісний: мій дідусь і бабуся пережили аварію у Прип’яті. Тепер це місто-привид, а моя бабуся Любов Одінцова пам’ятає ранок суботи 26 квітня 1986 року так детально й зримо, наче це було вчора.

«Мій чоловік Борис Одінцов працював тоді у нічній зміні на п’ятому  енергоблоці. Наш знайомий Валерій Ходемчук теж тієї ночі працював, але на четвертому енергоблоці. Проводили там якийсь «експеримент».

Я прокинулася, зібралася базар, діти були вдома. Виходжу на вулицю,  йду на зупинку на зупинку. Ще нічого не знаю. Довкола ходять люди, їздять машини. На зупинці зустрічаю знайомого, і почула від нього: «На АЕС страшна аварія, всю ніч їздили пожежні машини, вили сирени, був сильний вибух». Одразу кинулася до сестри Наталії Ходемчук. Прибігаю: «Наташо! На станції аварія, а твій же ж Валера на сутках, подзвони йому, дізнайся що сталось». Вона до телефону, набрала номер. Гудки наче йдуть, а слухавку ніхто не бере.

 Почали обдзвонювати всіх знайомих – ніхто нічого путнього не знає. На базар і не пішла. Та й базару тоді вже не було, бо продукцію до нас везли люди з Білорусії, але того ранку їх у Прип’ять не пустили.

 Прийшла додому, Борис уже повернувся з чергування. Питаю, що там і як, а він каже: «Ми нічого не чули. Був якийсь вибух, але ми звикли до шуму й гулу: біля нас багато різного обладнання. Тому на це звук не зважили».

Про Валерія нічого не було відомо,  зранку приїхав автобус і забрав кудись усю їхню зміну. Ми цілий день їздили з Наташею до лікарні, шукали, питали, але його у жодних відділеннях не було. Потім нам сказали казали, що поранених операторів відправляли літаками до Москви.

А наступного дня, 27 квітня, нам повідомили про евакуацію. Попросили нікого на вулицю не виходити, зібрати найважливіші речі приблизно на 3 дні. Про це сказала мені Наташа, а то я нічого б і не знала. Валеру ми так і не розшукали.

Цілий день неділі прочекали у дворі, щоб нас вивезли. Наш мікрорайон вивезли останнім. Автобуси приїхали ще в суботу, цілу ніч стояли на мосту, з якого було видно АЕС.  Там якраз було багато радіації, але нас посадили в ці «заражені» автобуси та вивезли з міста. Сказали взяти з собою тільки гроші, документи, триденний запас їжі та одяг, щоб перевдягтися. Вивезли нас кудись, уже й забула куди. Точно не пригадаю і як довго ми там перебували. Нам привозили їжу, одяг. А Борис їздив на Чорнобильську АЕС працювати – завантажували пісок, ним гасили вогонь.

Минуло декілька місяців. Слухаємо новини, виступає сам Горбачов, згадує Валерія, каже що про його долю нічого не відомо. Хтось тоді пустив чутку, що він сам підірвав АЕС і втік до Америки. Але насправді він – перша жертва цієї страшної аварії, бо був в епіцентрі самого вибуху, там і загинув та так, що й тіло його не знайшли».

Наталія Ходемчук, про яку згадує моє бабуся, часто давала інтерв’ю, згадувала про чоловіка. Ці спогади нині зберігає інтернет. Була чудовою жінкою, працьовитою, любила своїх родичів. 14 листопада 2025 року, під час нічної атаки рашистів на Київ шахед влучив у її квартиру. Від важких опіків наступного дня вона померла в лікарні.