Після річної розлуки зустрілася зі своєю старшою сестрою Катериною на вулицях нашого рідного Бахмача. Вона була вимушена виїхати через небезпеку обстрілів.
– Ходімо до «Алеї Надії», – запропонувала сестра. – Бачила на сторінці у фейсбуці міської ради, що її вчора відкрили.

Цей стенд із фотопортретами наших захисників розгорнули у центрі міста, біля приміщення лікарні. Мовчки вдивлялися в обличчя, декого  впізнавали.

– Ось Денис, –  Катя дістала телефон і заходилася щось шукати. –  Його дружина вчора опублікувала відео,  там про те що Денисів загін потрапив під артобстріл.

Показала сторінку цієї жінки. Там було декілька світлин. На першій – дитина на вигляд років зо три.

– Гарненька, – сказала я, милуючись фото.

– Це їхня з Денисом…

А це відео з телефона змусило кров захолонути. В будинок влітає снаряд, робить майже суцільну руїну.

– Вони були там, всередині, – продовжувала сестра. – Денис відтоді вважається  зниклим безвісти. Не можуть знайти тіло, там «сіра зона».

Я заклякла, загубила, забула всі слова.

– А це знайомий Паша, – ледь кивнула сестра на інший портрет. – Його мамі вже сповістили, що син загинув. Кажуть, вона їздила в його військову частину і просилася на фронт, помститися за Пашу. Звісно ж, її відмовили.

… Далі стояли мовчки. Огорнуті німотною тишею, ловили поглядами їхні, з отих світлин, як з вічності.  Були думками, серцями з ними. З усіма, хто обороняє нас. Хто мучиться в рашистському полоні. Хто повернувся, зранений війною. І хто серед небесного воїнства тримає над нами й Україною рідне небо.