Іноді ловлю себе на думці, що сучасна література подібна до фастфуду: книги пишуть швидко, читають мигцем і забувають ще до того, як встигає вичахнути в горнятку кава. Проте «Там, у темній річці» Діани Сеттерфілд – роман геть іншого штибу. Він не терпить поспіху, вимагає граничної зосередженості та терпіння: глибокий, темний, як та річка, й аби щось там розгледіти, необхідно, затамувавши дихання, зануритися в ці таємничі води.

Все починається в ніч зимового сонцестояння – тоді, коли межа між світами стає тоншою за сигаретний папір. У шинок під назвою «Лебідь» ввалюється понівечений чоловік з бездиханною дитиною на руках. Вона не подає жодних ознак життя, проте якоїсь миті дивом робить вдих. Наче сама реальність вагається і відступає перед чимось могутнішим за її закони. І ця подія стає епіцентром вирви, що втягнула у свою круговерть десятки життів.

Діана Сеттерфілд майстерно обігрує цей майже казковий зачин, висвітлюючи серйозні філософські питання. Зокрема, як люди конструюють власне «я» через історії, що їх  розповідають іншим та мимохіть починають вірити в них самі. Дівчинка, котра за невідомих обставин втратила памʼять та здатність говорити, перебирає роль «чистого аркуша». Кожен прагне вписати туди власну оповідь, проєктуючи свій страх, біль, провину та надію. Для когось вона – викрадена донька, для когось – втрачена онука, для когось – втілення минулих гріхів. Це чудовий приклад того, як людська потреба в диві та зціленні іноді спотворює обʼєктивну дійсність.

Є в цій химерній розповіді елемент, який заворожує своєю чарівливою та водночас небезпечною таємничістю: власне річка Темза. Повноцінний величний та похмурий романний протагоніст береже у своїх темних водах минуле, на хвилях перекидає його в часи теперішні і час від часу викидає  на берег таке, що його краще було б не чіпати. Та й саму структуру книжки вибудовано подібною до плинного річкового русла: основна лінія сюжету постійно підживлюється «притоками», дрібними історіями другорядних персонажів, які зрештою зливаються в одне потужне річище.

Письменниця майстерно адаптувала роман під манеру письма вікторіанської епохи, а водночас їй вдалося без зайвої архаїчності створити живий органічний текст. І поєднати в ньому суворий раціоналізм (втілений у науковому підході фотографині Ріти) та забобонне мислення мешканців узбережжя, які вірять у річкових духів та у стародавні легенди. Такий контроверсійний симбіоз вийшов напрочуд гармонійним, додав роману певного шарму.

Це історія не стільки про диво, скільки про те, як ми його вигадуємо, коли дуже треба. Про провину, яку не дуже хочеться визнавати. Після прочитання лишається єдине запитання: наші історії – це спосіб пояснити реальність чи спроба тихенько переінакшити її на свій лад?