Ще тривала Друга світова війна, а у визволеній від нацистів «народній» Польщі тисячі етнічних українців вже вимушено пакували речі –  переселялися зі своїх законних рідних домівок по той бік кордону.

Все почалося із договору, підписаного у 1944 році між урядом УРСР та Польським комітетом національного визволення. Підписанти домовилися про взаємне переселення двох народів: українці з польських прикордонних районів повинні були перебратися до України, а поляки в Україні – до Польщі. Добрі наміри вкотре вимостили дорогу до пекла.

Що ж могло піти не так? Як виявилося, практично все.

Моїй бабусі Любові Олександрівні було тоді три рочки. Все, що вона пам’ятала про той період, – численні перекази її матері та історії з чужих вуст. Євгенія Сурговська, моя прабабуся, в розмові зі свою донькою часто згадувала про їхній колишній будинок у Польщі. Розповідала про життя, яке у них колись нагло відібрали. Бабуся Любов слухала і не йняла тому віри.

Родина Сурговських жила у селі Городисько. «Був дім, гектари землі», – переповідає спогад своєї матері моя бабуся. Батьки були хліборобами, мали хороший заробіток. Раптом у це розмірене звичне життя увірвалися озброєні до зубів польські вояки. Старший наказав: «У вас 24 години. Хто не поїде, того змусимо».

Так, це був радше ультиматум. Нова влада залякувала людей не лише на словах. Тих, хто так і не згодився переселитися і вибрав лишитися вдома, насильницьки вигнали з родових гнізд, а особливо непокірних просто вбивали.

«Дітей шкода», – сказав тоді дружині Олександр Сурговський, батько моєї бабусі. І вони виїхали з рідного села на Рівненщину, аби там знайти собі прихисток. Спочатку поселилися у селі Клесів, але через погані умови перебралися до Рівного. Там і почалося їхнє нове життя.

«Були не бідні, а тут стали бідними», – розповідала мені бабуся. Всі їхні статки залишилися там, за кордоном. Тут вони не мали ані родичів, ні друзів, ні навіть знайомих.

Моя прабабуся Євгенія Сурговська до кінця днів своїх мріяла повернутися у рідне Городисько. Не вдалося. Старі рани затягнулися, історія про переселення українців і поляків зосталася лишень згадкою, а насильно переселені у своєму новому поколінні майже забули рідну отчину.

Жахливі за наслідками операції «Вісла» та «Захід», організовані сталінським радянським і просталінським польським урядами, набрали обертів насильницької депортації: майже 400 тисяч людей відірвали від родового кореня, обжитих місць і під страхом смерті та й реальними убивчими кулями гнали кудись у невідоме.

Моя бабуся пам’ятає свою історію. Пам’ятає перекази матері, тужливі спогади батька та згадки про життя з минулого рідних та близьких. Тяжка ця пам’ять, болить і не гоїться. Скільки б часу не минуло. Ті негойні рани – застереження нам: не сотворімо нових, на лихо собі і нащадкам!