На професійне свято журналістів Національний палац мистецтв «Україна» віддав свою вечірню сцену колективу, який без перебільшення вже став співочою візиткою України у світі, – львівському муніципальному хору «Гомін».

І концерт видався справді незабутнім. Як захоплива подорож в емоційну пам’ять. «Гуцулка Ксеня» прозвучала легко і водночас з внутрішньою силою: зал одразу сприйняв цю мелодію не розумом, а відчуттям. Хтось усміхався, хтось тихо підспівував, і здавалося, що ця пісня завжди була тут, просто чекала свого моменту.

«Гомін» зумів зачарувати й полонити водночас. Старі, знайомі композиції звучали напрочуд сучасно й колоритно. Приміром, «Червона рута» стала піком впізнаваності та «єдиномислія»: перші звуки викликали миттєву реакцію залу. Люди випросталися, підхопили ритм, і вся велика й велична зала перетворилася на єдиний організм, який пам’ятає цю пісню, як частину себе. Тут уже не було дистанції між сценою і глядачами, а тільки спільний простір, наповнений рідними звуками.

Кульмінацією вечора стало виконання народного гімну столиці «Києве мій». До цього зал уже був згуртований, викупаний у власних аплодисментах. Але з першими акордами, з першими словами «Грає море зелене, тихий день догора…» сталося те, що зробило спів явищем: світло телефонних ліхтариків повільно заповнило темряву, перетворивши зал на зоряне небо.

Після фінальних акордів, здавалося, зал ще кілька секунд продовжував звучати сам по собі, навіть без музики. Люди аплодували стоячи, дякували не лише артистам, а й самому моменту, який став частиною їхнього буття. І навіть після фінальної завіси, коли глядачі залишали палац, пісні гомоніла… в метро. Хтось наспівував «Червону руту», хтось ловив ритм «Гуцулки Ксені», і десь у цьому живому міському шумі знову і знову поверталося тихе: «Як тебе не любити, Києве мій».