Не стало Василя Яременка. Останнім часом почувався недужим. Але… звістка – як грім серед ясного неба.

І справа не в поважних літах фахового вченого й непересічної особистості, котра нині подалася на бесіду з Богом. Він був, можливо, один з останніх професійних дослідників української літератури, який послідовно дотримувався принципів аргументованого її аналізу, виходячи з адекватного розуміння сутності письменства, довіряв передусім текстові як історико-літературному документу, сумлінно повертав у літературний обіг твори багатьох авторів, які опинилися в ситуації андеграунду. Варто згадати збірку Володимира Свідзінського в середині 80-х років, публікації на сторінках газети «Молода гвардія», видання Андрія Ніковського; багатотомне видання творів і та епістолярної спадщини Бориса Грінченка, вибране Грицька Чупринки або Григорія Кириченка в останні роки; синтетичні міркування з медієвістики й нової літератури, про шістдесятництво, сучасником й учасником котрого був незабутній Василь Васильович; глибоке зацікавлення еміграційними авторами, його філологічні студії. Тому він має бути прикладом для сучасного, особливо молодого дослідника, на жаль, дезорієнтованого в науковому просторі, захаращеного квазінауковими метологіями, понівеченого симулякровою «скопусщиною», «вебсайтівщиною»…

Час би організувати повне видання дослідницьких праць Василя Яременка, його популяризацію еміграційного письменства. Тільки хто за це візьметься, коли нинішній державний дилетантський істеблішмент байдужий до такий неординарних особистостей? Чи НАНУ, відірвана від наукових реалій, чи знову літературні волонтери, як це в нас велося здавен?

Царство Небесне Василю Васильовичу, який входив в історію, робив історію, став історією української аналітичної думки.