Життя, яке воно чудове! Чисте полотно, на якому людина по-особливому малює своє. А хто вміє насолоджуватися ним, той живе двічі.

Таким є і мій прадідусь Антон Семенович Табачук. Мальовниче село Карпилівка, в якому 28 липня 1922 року народився Антін (так його називали батьки), розташоване біля річки Ситенка, що на Рівненщині. Ліс поблизу, де влітку він пас худобу, був і місцем відпочинку, і годувальником. З його дарів –  грибів, чорниць, суниць – чимала сімейка жила й харчувалася. Антін був найстаршою дитиною, за ним на світ з’явилися сестра Настя та брати Василь і Микола. Батьки привчали їх до праці ще змалечку. Семен, тато Антона, був чоловіком суворим, а мама Лафірія – доброю та працьовитою, завжди вболівала за дітей. І вони обоє любили їх, ростили на навчали. Антін закінчив чотири класи початкової школи, а далі допомагав батькам у полі. Землі тоді вони мали цілих чотири гектари. А ще й млин, який слугував і сусідам.

І вже ніби й жили заможно (так казали про тих, у кого поля не на долоню). Були всі здорові, підростала молодь. Антін уже парубкував, ходив на вечорниці… Але влітку 1941 року почалася війна і нагло одібрала в хлопчини юність. Прийшли в село окупанти і воно ніби вимерло: молодих хлопців та дівчат вивезли до Німеччини на примусову роботу. Забрали і дев’ятнадцятирічного Антона. Отам звідав він усього і на повну: холод, голод, знущання. Взяв його батракувати німецький фермер, мав багато землі та худоби. Поселив хлопця у хліві, разом з худобою. Добре, що студеними ночами не розтрясав холод: тут було завжди тепло. Але постійно хотілося їсти, а важка праця виснажувала. Робочий день розпочинався ще до світання, а закінчувався глибокої ночі. Дідусь розповідав, що хазяїн не бив своїх робітників – карав за провину тим, що давав менше їсти.

Так минуло три роки. Нарешті відпустили додому… З розповідей дідуся, це було ніби народження знову. З клуночком у руці, одягнений у нові штани, які видав хазяїн за хорошу роботу, з такими ж хлопцями та дівчатами подалися на перон. А там зустрів Євку, подругу зі свого села. Відчуття радості переповнювало. За кілька днів Антін нарешті дістався рідного села. Прийшов на подвір`я і скам’янів:  хати, стодоли, стайні немає. Залишилася тільки криниця, де була найсмачніша вода. Стисло в грудях, сів біля неї, заплакав. Не помітив, як підійшов до нього дід Юхим, сусід.

– Синку, – каже, – все тут згоріло. Карателі підпалили хату, а вогонь від неї перекинувся на всю господарку.

– А мої ж де, діду?

– У мене тепер живуть. Живі-здорові, чекають на тебе дуже…

Схопився, побіг, як на дужих крилах полетів. Припав до обіймів родини, сміялися і плакали. І тішилися, що всі вижили.  А через літо почали будувати хату, все село зійшлося на толоку. На весну перейшли в новобудову, у ній і тепер мешкає дід Антон. У 1947 році він одружився з красунею Любою, яка назавжди заполонила його серце. Прожили душа в душу 43 роки. Виховали трьох дітей, восьмеро онуків. Нині у дідуся Антона п’ятнадцять правнуків. Життя прожив недаремно. Трудився до пенсії їздовим на у колгоспі. Вірить у Бога, коли мав здоров’я, ходив до храму.

– Ніколи не думав, що застану ще й другу війну, – каже дідусь. –  Але така вже моя доля. Написали її десь там високо, звідки не дістати і не змінити.

«На світі той намудріший, хто найдужче любить життя», – писав Василь Симоненко. Мій дідусь насолоджується кожним прожитим днем. У свої сто один сам ходить, слухає новини, любить спілкуватися з людьми. Готується зустріти свій новий рік, і, зізнається, має найщиріше бажання, єдине: Перемоги України!