На світлинах-стопкадрах з передачі парламентського телеканалу «Рада» 2008 року – епізод спілкування з Павлом МОВЧАНОМ. Скільки їх було у моєму житті? Не так уже й багато, але й не порахуєш. Напевне, найпам’ятніший для мене – знайомство. Світлин на тій зустрічі не робили. Передзим’я «перестроєчного» 1989 року. Оголосили чергові – як виявилося згодом, останні – вибори до Верховної Ради УРСР, одночасно обирали й до місцевих рад.

Кого з кандидатів підтримати? Так опинився на зустрічі з тоді ще не таким відомим широкому загалові поетом і сценаристом Павлом Мовчаном. До невеличкої кімнати за кілька кварталів од метро «Лівобережна» зайшов уже немолодий (як мені, тоді тридцятирічному, здавалося) чоловік. Вбраний у светр, в руці непоказна плеската шапка-ушанка з хутра північного пса… Нічого особливого, якби не погляд – чіпкий, навіть жорсткий. Здається, вхоплював усе довкола.

Відповідь на запитання: «Чому йдете в депутати?» стала для мене визначальною, так я згодом опинився у штабі кандидата у народні депутати Павла Мовчана. Ту відповідь, лаконічну і зрозумілу одразу, пам’ятаю досі: «Я не хочу, аби повторився 1937 рік».

Відтоді минуло чимало зим і літ. А примара 37-го знову кличе до бою, ятрить давні рани…

Шановний ювіляре! Хто скаже, що поважні 83 в наш час – не «кругла» дата!

З роси і води!

Переможного новоліття!

* * *

Тут нема «навздогін», все пливе,
все мина одностайно,
розмивається все і зливається все у єдине, єдине…
І усе подовкіл незвичайне – звичайне, звичайно,
мерехтять ув очах –
різноликі спливають хвилини, хвилини.

Шкода, що останнім часом мало спілкуємося. Треба надолужувати.
Поки є ще сили…