В Україні декомунізація розпочалася ще на світанку Незалежності, але активних обертів набрала вже у час Революції Гідності. Відтоді, як 8 грудня 2013 року активісти знесли пам’ятник Лєніну на столичній Бессарабській площі, країну охопила лєніноненависництка ейфорія.

Регіони зазмагалися, хто більше перейменує вулиць та швидше очиститься від бронзових і гіпсових радянських ідолів. Як наслідок, станом на серпень цього року демонтовано 2389 пам’ятників, 1320 з яких – Лєніну. За даними Українського інституту національної пам’яті всі українські міста повністю очистили постаменти від «вождя світового пролетаріату».

Звісно, такі суспільні зміни не залишились поза увагою вітчизняних діячів культури. Цього року на кінофестивалі Docudays UA представили дві документальні стрічки про декомунізацію: «Живі і нескорені» Дарії Гірної та «Лєнінопад» Світлани Шимко. Останній фільм отримав спеціальну відзнаку – «як розумний та амбіційний за формою коментар до ідеологічних змін у суспільстві». Тому  поговоримо про нього.

Світлана Шимко не новачок в документальному кіно, автор стрічок «Медик іде останньою» (2014) та «Загублені» (2016). Першу побудовано на спостереженнях, друга  – «історія про загублені речі та загублених людей».

Працюючи над «Лєнінопадом», режисерка використовувала зовсім інший принцип – дослідження хроніки та архівів: «переплітаючи» кадри з ХХ і ХХІ століть, формує свою історію, своє бачення подій, що відбуваються в країні. Це як науковець, котрий проаналізувавши гори авторитетних джерел, пише дисертацію.

Починається фільм кадрами архівного відео: учасники спіритичного сеансу викликають дух Владіміра Ільїча. Дива дивні: з одного боку, в Радянському Союзі пропагують матеріалізм і забороняють релігію, а з іншого – прихильники творця СРСР звертаються до вищих сил, наче на посміх виставляючи «панівну і спрямовуючи» комуністичну ідеологію. Дволикий Лєнін – як посміховисько і як хвороблива жага натовпу сотворювати собі ідолів.

Далі – більше. Далі – паралелі між минулим і сьогоденням: на світанку комунізму люди із запалом руйнують церкви, знищують ікони, після Революції Гідності – з таким же завзяттям демонтують пам’ятники Лєніну і переплавляють їх на церковні дзвони. Відеоряд не просто красномовний: складається враження, що все відбувається водночас, що то одні й ті самі люди…

Глядач певною мірою стає спостерігачем історичного коловороту. На згадку приходить дід Ничипір із радянського фільму «Весілля в Малинівці» (1967 р.), який при «білих» знімає будьонівку, а при «красних» – знову її вдягає. І всі ці зміни супроводжуються фразою: «Знову влада міняється!»

Гра з перевдяганням чи руйнуванням пам’ятників може тривати вічно, доки в людей не буде чітких ідейних переконань і алгоритмів, що і як робити зі спадщиною минулого. Бо чи достатньо пам’ятники Леніну замінити монументами Шевченку або нейтральними скульптурами? Чи, може, краще в кожному українському місті облаштувати Музей тоталітаризму, а не лише на столичному ВДНГ? Створити не для пропаганди комуністичних ідей, а для пам’яті про власні помилки і слабкості. Як застереження – щоб знову не ступити у ту ж криваву трясовину.

Ось над чим змушує замислитися «Лєнінопад» Світлани Шимко.