Трагікомічний випадок трапився у мене минулої ночі, рівно о третій годині.

Сплю я у своїй хаті, не зважаючи на гуркіт САУ, танкових гармат, гаубиць та 30-мм автоматичних гармат БТРів, інколи зенітних кулеметів, а ще рідше вибухів 250-ти або 500-тикілограмових бомб, уже понад 2 тижні. Дружина хоч і має вищу жіночу стресостійкість, але не витримує, коли здригається будинок, в якому вже 10 днів вибиті шибки, – спить у погребі. Ми єдині на нашій вулиці відмовилися від добровільної евакуації. Всі роз’їхалися по безпечніших місцях. Дружина постійно зайнята, годує покинутих собак та котів.

Отож рівно о третій ночі чую біля мого будинку гул двигуна. Вибігаю на веранду і бачу, що якісь вояки відчиняють ще вцілілі ворота і у двір заїжджає… БТР.

Отак без дозволу міг заїхати тільки ворог, промайнула думка. Миттю схопив п’ятизарядну рушницю, гранату поклав у праву кишеню і стою біля вхідних дверей, в яких збереглися не вибиті ударною хвилею віконця. Звідти чую «язык». Пляшку з відомим коктейлем приховав біля воріт, тому думку скористатися нею відкинув одразу. Думав лише про одне: чи встигну зестрелити хоча б двох. Приготувався вистрілити прямо у віконце, якщо хтось відчинятиме двері. А там вискочу і «завалю» ще одного…

Бачу, один із них, поклавши бронік та автомат на сходах, підійшов до колодязя. Момент. Виходжу і тільки-но націлився – почув від другого вояка українську мову. Опустив рушницю і спересердя: «Слухай, дятле, ти розумієш, що стояв за мить до смерті?!» За декілька секунд і він отямився. «Та я ж із міста Дніпра!» Дістає паспорт посвідчення. Згодом повідав мені, що воює вже четвертий рік.

Я радий, що наш вояка нарешті зрозумів: мова таки має значення. Остаточно оговтавшись, наші гості сказали, щоб ми швидше тікали звідси, бо тут буде стрілянина. Звісно, я не маю приладу нічного бачення, та й авто своє розбив метрів за 400 від дому, зачепивши металевий стовп…

Пригоди завжди трапляються неочікувано.