Нас минула «гаряча війна». Мій Козятин не чув вибухів. Ми врочисто і велелюдно ховали наших земляків, які загинули у боях з рашистами, щиро їх оплакували і поверталися до буденних клопотів.  Мої добрі земляки живуть і працюють у відносному спокої, але їхні душі вже безповоротно зранила війна.

Моя мама адміністратор у привокзальному готелі. Я часом допомагаю їй. Ми з нею вже стільки набачилися, начулися і напереживалися  жахіттями біженців. Тих, хто оселилився у цьому готельному затишку з видом на перон. Тих, кому конче необхідно, щоб їх вислухали.

І ми слухаємо…

Літній чоловік розповідав, як прямо у садку за хатою поховав свою геть стареньку матір: його місто рвали на шматки вуличні бої. Будинок доньки згорів дотла. Дім, який він будував власними руками довгі десять років, російські варвари знищили за лічені хвилини… Що далі? Як жити після війни?

Багато наших постояльців рятувалося під вибухами разом з хатніми улюбленцями. Підбирали навіть чужих, бо було шкода. Одна сім‘я привезла чотирьох котів. Здивував нас з мамою дідусь у товаристві шістьох папуг. На них, правда, майже не було пір‘я. Дідусь каже, що то від стресу…

А дівчина Марія привезла свою важкохвору матір. Бідна жінка страждає від зневоднення, зажитого під час довгого перебування в підвалі – без харчів, води, засобів гігієни. Але головне – вижила.

Дивом дістався до нашого готелю дідусь, в якого орки на очах вбили дружину. Росіяни винесли з хати всі харчі, а його зі зв’язаними руками і ногами лишили поруч з мертвою дружиною. За кілька днів прийшла, не побоялась, донька, і вони з Божою допомогою врятувалися…

Колишній готель для туристів і вокзальних перебульців став тепер новою домівкою для тих, кого вигнала з дому війна. Всіх переселенців об’єднує одне прагнення – здолати і вигнати геть з України кривавого московського окупанта. Люди моляться за Українське військо і за нашу Перемогу.