Німецьке опитування, проведене серед українських біженців, засвідчило цікавий факт: ті, хто брав участь в інтеграційних заходах, приміром, мовних курсах, культурних подіях, чи відвідував спортивних клуби та гуртки, зазначили, що мали більше шансів досягти успіху в соціальній та економічній інтеграції.

Петро переїхав до Німеччини як біженець, коли йому виповнилося 16. Тривалий час не міг та й не хотів адаптуватися в чужій для нього країні. Як і більшість наших земляків, не бачив своє майбутнє закордоном, чекав, коли закінчиться війна і з’явиться можливість  повернутися додому.

– У німецькій школі, до якої мене відправили, були на диво добрі викладачі, –розповідає хлопець. – Одна з учительок дізналася, що в Україні я активно займався баскетболом, та запропонувала записатися у місцеву секцію. В мене був невеликий вибір чим займатись у вільний час, тому й погодився. Через мовний бар’єр було складно, однак в Україні я добре вивчив англійську, і це допомогло потрапити в баскетбольну команду, – коментує хлопець.

Петро зізнався, що його період адаптації був доволі довгим та складним, але відчув покращення емоційного стану саме після того, як повернувся до свого спортивного хобі. Спілкування з командою, знайомство із новими друзями, з тими, хто, розуміє і підтримує, допомогло йому змінити ставлення до тимчасового перебування за кордоном.

– Знайти спільну мову з незнайомцями важко, особливо коли вони спілкуються іншою мовою, – зізнається українець. – А ще ж коли ти досить скептично налаштований до такої спілки. Спершу не знав, як з ними спілкуватися, тут інші правила, не розумів, як маю поводитися, щоб стати «своїм». Але потроху все владналося, і я почав бачити плюси. Саме завдяки баскетболу нарешті відчув полегшення.

Тепер Петро грає у команді «Südwest» німецького міста Кельн. В «Oberliga» – німецькій баскетбольній лізі, яка приблизно на рівні української першої ліги. Втім,  як зазначив хлопець, гравці не отримують за це коштів. Чисте хобі.