Українці згадують Євромайдан і Революцію Гідності. 10 років тому розпочалися визначні для країни події: люди вийшли на київський майдан Незалежності, виказуючи незгоду із зміною курсу країни – рішенням влади Януковича призупинити підготовку до підписання угоди про асоціацію з ЄС.

Ксенія Сапогова і Марко Грушецький – учасники тих доленосних подій. Перебували у Києві, у місті, де все почалося.

– Я ходив у студію театру «Чорний Квадрат», – розповідає Марко. – І постійно їздив з майдану на Рейтарську. Коли почався Євромайдан, мені було 12 і я не розумів навіщо він, чому люди протестують. Читав тоді про студентів, котрі вийшли на майдан, протестуючи проти рішення влади призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Але як дитина не міг цього збагнути.

Потім вже почали барикади ставити, а я щоразу проходив повз, щоб на метро сісти, дивився. А тоді й метро перекрили, доводилося іншим шляхом добиратися. Але те, що відбувалося у центрі Києва, можна було навіть з далекої Борщагівки побачити – ми тоді там мешкали. Просто з вікна було видно стовпи диму – покришки палили. Мама тепер багато плакала. Спитав у неї: «Що сталося?» А вона мені: «На майдані людей вбивають, мітингувальників. Вони там вже не за інтеграцію, а за революцію».

І я вирішив, що маю чимось допомогти. Змінив свій звичний маршрут до студії, прийшов на майдан, а там уже ціле наметове містечко, польові кухні розгорнули… Запропонував свою допомогу. Кажуть, треба воду носити. Ми баклажки таскали… На головній сцені постійно хтось виступав. Я був там, коли давав концерт «Океан Ельзи», коли тисячі людей піднімали ліхтарики… Ці фото дуже розлетілися світовою мережею.

Ми з мамою ходили до церкви, збирали пакетики з молитвою, вервицею, ще там щось було, і роздавали вірянам. А потім стріляти сильно почали, снайпери. Майданівці покришки палили постійно, дим підіймався, з вікна глянеш – суцільна чорна завіса стоїть.

– В мене й очі не просихали: дивишся новини – постійно когось б’ють, – долучається до розмови Ксенія. – Відстежувала чати, там писали: «Я на Майдан їду, хто зі мною?» А я не можу, я одна, у мене 12-річна дитина спить. Не могла вибрати: з сином лишитися, чи на Майдан їхати. У мене нікого тоді не було, і хто за дитину відповідатиме, якщо зі мною щось станеться? Були дні більш-менш тихі, ми разом приїжджали. В Будинок профспілок воду носили, там шпиталь був, купа поранених.

– Кожен раз на Майдан приходиш – там наче окреме місто, – веде далі Марко. – Темно, і ліхтарі не згори, як зазвичай, а знизу, просто в діжках ліхтарі.

– Там був інший світ, – зауважує Ксенія. – Відчуття, наче на Майдані зібралася вся інтелігенція України. Почувалася там безпечно, в такому колі однодумців. Хоча розуміла, що над головами нашими снайпери сидять і в будь-який момент куля прилетіти може.

– Просто повний жах там починався якраз тоді, коли нас там не було, – додає Марко.

– Я як відчувала, в які саме моменти треба вивести звідти дитину.

– Ми і з друзями туди ходили, – каже Марко. – Якось ідемо з театральної студії з дівчинкою, вона каже, що їй треба батьків провідати. Приходимо – а вони вже в наметах поселилися… Всі були в курсі, що відбувається, з різних міст знайомі питали постійно, підтримували.

– Я боялася: тільки-но приїхала в Київ, життя налагодилося, а тут таке. Боялася змін. Намагалася заглибитись не в емоції, а в ідею. Прийшла на Майдан і просто плакала. Розуміла: так треба, в цьому є сенс, і для України, і для мого життя. Старі установки мінялися. Після Майдану моє життя змінилося.

Життя змінилося у багатьох українців. Тепер з гордістю згадуємо сміливість людей, котрі відстояли нашу Незалежність, показали, що у нашій країні голос народу – головний і вирішальний. Тисячі історій, опублікованих вже після тих подій, формують пам’ять нашу, знання майбутніх поколінь про боротьбу, яка досі триває.