Кожен з нас, напевно, задумувався про життя закордоном, про  нашу інтеграцію в їхнє толерантне суспільство, про відстань, і не лише просторову, між  Україною і Європою. І більшість губиться десь посередині. А от що думає про наше «шукання» Європи цьогорічний випускник київської гімназії «Троєщина» Єгор ДОМАНЧУК, який уже встиг помандрувати багатьма європейськими країнами.

– Єгоре, у тебе починаються іспити – зовнішнє незалежне оцінювання. Готовий?

– Якщо не на сто, то на дев’яносто відсотків точно. Принаймні за математику й англійську, необхідні для вступу в економічний університет, спокійний.

– Знаю, що ти маєш можливість і любиш подорожувати. У яких країнах побував?

– Подорожую впродовж останніх трьох років. Користувався автобусними турами, це не так дорого і є змога багато побачити. Правда, деякі країни бачив лише з вікна салону і  маю про них дуже поверхові враження. Зате сформував уявлення про Австрію, Францію, Швейцарію, Іспанію, Італію… Вразила Швейцарія, а з усіх міст припала до душі Барселона.

– Багато захоплюються Францією, Парижем…

– На мене Париж, як місто для комфортного життя, не справив враження. Пацюки, на вулицях купи сміття, чимало надокучливих емігрантів. Чіпляються до перехожих, найперше, до іноземців, полюють на «здобич»…

– А Барселона?

– Відвідував кілька разів. А минулої зими мешкав у Барселоні зо три тижні. У кожній країні чимало незвичного, несподіваного для нас. Але в Барселоні не відчував себе чужаком. І місто гарне, і люди привітні. Мешкав у маленькій, затишній квартирці. Правда, на той час Барселона жила протестами, каталонці вимагали відокремлення від Іспанії. Звісно, це вносило дискомфорт у життя міста. Якось ми навіть екскурсію пропустили через великий мітинг. Але від того моє захоплення містом не притлумилося. І досі перед очима  «Саґрада Фамілія», відома як Храм Святої Родини. Велична модернова будівля, справжній Храм мистецького духу. Його заклали ще в кінці ХІХ століття, але через війни будівництво затяглося і до повного завершення підійшли лише тепер…  Якби була можливість, залишився б у Барселоні жити.

– Єгоре, ми вже наслухалися історій про те, як добре європейці живуть, які у них високі зарплати. Спілкувався зі звичайними людьми?

– Згадую розмову з іноземцем, який, не знаючи іспанської мови, приїхав до Барселони та влаштувався працювати сантехніком. Заробляє дві тисячі євро, орендує квартиру за вісімсот – середня вартість житла на околиці. Решти, запевняє, вистачає на все необхідне.

– Кожен любитель футболу знає про «Реал Мадрид», «Барселону». Але чи футбол в Іспанії масовий спорт? Бачив  «дворові» майданчики, де можна поганяти м’яч?

– За статистикою, кожен п’ятий іспанський хлопчина хотів би стати професійним гравцем. І майданчиків там достатньо. Сам бачив. У маленькому курортному містечку, де відпочивав з батьками,  під вікнами будинку було футбольне поле. Яке від ранку й до вечора не пустувало. В Іспанії справжній культ футболу. А от «ультрас» на вулицях не зустрічав. Правда, й матчів тоді не було.

– Якщо порівнювати нас з іспанцями, то на що б звернув увагу?

– Як на мене, іспанці вихованіші, добріші, ввічливіші. Простий приклад. Запитайте у барселонця «як пройти?» – якщо він не знає, то відкриє карту в телефоні, але допоможе. Ніколи не чув у відповідь: «Я не знаю, вибачте». Вражає забудова Барселони. У Києві більше архітектурного хаосу. Чимало недобудованого чи занедбаного. У Барселоні немає сміття, на вулицях чисто, охайно.

Але й у нас чимало достойного. Зазвичай порівнюють наш Львів з польським  Краковом. Як на мене, дуже правильне порівняння: вони справді культурні столиці двох країн. У Будапешті я згадував Київ. В угорській столиці, як і у нас, кілька величних мостів, багато зелені, собори, церкви…

– Що нам треба змінити, щоб досягти такого рівня життя?

– Мабуть, декому щось міняти чи мінятися самому вже пізно. Зате  українська молодь має всі можливості побудувати цивілізовану Європу в Україні. Ми найбільша країна західної частини континенту, нам дуже близька західна культура…  Та й за своїм менталітетом ми, українці, більше європейці. Тому нам – туди!