Нарешті збулося! Позаду колотнеча зборів, вокзальна метушня, неспокійна ніч у потязі, що цурпелився геть подалі від проковіднілої столиці. Довкола осіння дзвінка тиша, до якої м’яким фоном додається легкий шепіт далекого потічка. У п’янкому простиглому чистому повітрі ледь вловлюються терпкі пахощі грибів, відпалої хвої, пожухлого листя. Добридень, урочище Остріки, вітаю тебе, край Синього Вира!

Національний природний парк «Синевир» – це не лише унікальне, овіяне легендами однойменне озеро. Це понад 43 тисячі гектарів гірських лісів, полонин, річок і потічків.

«Кляуза»

Суботньої сонячної днини добре відомою дорогою прямую вгору вздовж Чорної Ріки. Тепер – це не просто путівець, а частина туристичного маршруту «Остріки – Гребля».

Загальна палітра барв довколишнього лісу ще не набула прощально-золотавого відтінку. Переважають відтінки зеленого, крізь які деінде вже проступають жовті кольори. Раптом помічаю, як на дорозі у баюрі яскравим цитриновим блиском відбиваються крони дерев. Покрадьки, тихо осінь бере своє…

Так за фенологічними фотовідеоспостереженнями і роздумами майже непомітно дістався греблі. Точніше – її залишків.

Аби сплавляти у низини зв’язаний у плоти-бокори заготовлений ліс, понад півтора століття тому такі загати перекрили чимало бурхливих карпатських річок. Подейкують, їх зводили за проєктами австрійського інженера Клаузе. Можливо тому горяни й кличуть їх «клявзами», «кляузами».

У середині ХІХ століття гребля завдовжки 80 та завширшки п’ять з половиною метрів перетнула й стрімку Чорну Ріку.

В пам’яті постали обриси складної гідротехнічної споруди, яку наша знімальна група побачила у червні 1997 р., фільмуючи кадри майбутньої стрічки «Синій Вир Карпат». 

Це був єдиний на всю Європу музей лісу і сплаву. За рік, у листопаді 1998-го, катастрофічна повінь враз знесла увесь комплекс споруд. Намагання відродити пам’ятку перекреслила нова повінь березня 2001-го.

Зупиняюся, зробити декілька кадрів. Штабелі добірних дубових колод, частина відновленого фундаменту «кляузи», зведені заново опорні стінки по берегах – німі свідчення відновлювальних робіт, що час од часу тривають. За понад два десятиліття фільмування цієї майже сізіфової праці не полишає надія побачити в окулярі камери відроджений унікальний музей…

Озірце

Аби не повертатися вже пройденим шляхом, від греблі прямую далі іншим маршрутом – «Екологічною стежкою «Гребля – Озірце (Дике озеро)».

Стежина весь час іде вгору. Довкола – дивовижні хащі, в яких відчуваєш певну таємничість. Подумалося: гарна локація, аби знімати кіно будь-якого жанру – фентезі, трилера, а то й історичної стрічки…

Пригадалося, як півтора десятка років тому синевирськими стежками йшли з колегою-оператором, якому тоді вже було добряче за п’ятдесят.

– Такого дрімучого лісу я не бачив ніколи в житті, – захоплено вигукував цей статечний «син асфальту», фільмуючи побачене.

Довкола панує тиша – осінь бере своє, птаство, вивівши нову генерацію, подалося де тепліше, а дехто, як ті ж глухарі та орябки, причаївся в лісових нетрях, жде неминучих холодів.

Йду далі. Чую, як досвідчений звукорежисер – матінка природа у фонограму суцільного осіннього спокою наче мікшером поступово вводить лагідний шепіт невеличкого потічка. З кожним метром набираючи силу, плине він затишним звором, вбираючи на шляху до Чорної Ріки численних своїх дзюркотливих посестр та побратимів. Але в разі негоди ці невинні потічки дичавіють лютим звіром: стихія змітає все на своєму шляху.

Походеньки наодинці мають свої переваги: ані галасу юрби, сам обираєш темп руху, де зупинитись, чим помилуватися. І зафіксувати на камеру довколишні картини природи, послухати нескінченно-вічний аудіофільм життя лісу.

Система GPS показує: до мети лісової мандрівки, Дикого Озера, по прямій всього кількасот метрів. Але у горах напростець не ходять, можна легко потрапити в халепу. Тож доводиться кружляти лісовими серпантинами, поки промаркована стежка не виводить на гірський путівець до Озірця.

Добривечір, Дике Озеро! «Із далеких доріг, знов до тебе прийшов»! Невеличке, затишне, не таке знане й популярне серед відвідувачів парку, як славетний Синевир, причаїлося ти серед вікових пралісів, зберігаючи свою неповторну принаду. Пак за прихованість і таємничість варте того, аби з добрий десяток кілометрів дертися до тебе горами…

Щороку приїжджаю у верхів’я Тереблянської долини, буваю на Синевирі. Кортить завітати і на Озірце. Але вже давненько не складалося.

«Застиг до наступних теплих днів і оцей карпатський крокодил. Напевне, чекає, аби нові туристи прийшли подивитися на його володіння», – так майже двадцять років тому написав у сценарії «Синього Вира Карпат» про повалене дерево-корч, що «принишкло» на березі Озерця і своїми обрисами нагадувало гігантську рептилію. І о диво – цей «крокодил», посічений часом і негодами, досі чигає на гостей!

Сонце в горах, а восени й поготів, швидко сідає, на прощання золотячи верхівки дерев. Годинне спілкування з Озірцем, як і знімальний день, добігає кінця, час поспішати вниз, у долину…