На фешенебельному паризькому бульварі Сен-Жермен, серед дорогих кав’ярень, якраз навпроти сяючих вітрин дизайнерських магазинів Соні Рікель та Ральф Лорена, є цей прекрасний квітучий сквер. Імені Тараса Шевченка, поета українського.

Мабуть що у своєму короткому житті він міг би теж прогулюватись цим красивим бульваром, пити вино з приятелями в одному з ресторанчиків, міг би блукати вузькими вуличками богемного Латинського кварталу, заглядати в маленькі антикварні крамнички, дружити з Делакруа, Коро та іншими художниками, робити замальовки на тихих берегах Сени та серед витончених скульптур Люксембургського саду… Він любив красивих жінок і вони любили його. Він любив гарно одягатися, і був вишукано-елегантним. Вирізнявся гарними манерами, шармом та галантністю. Він любив швидку їзду, товариство, гарні напої, жарти.

У ньому було багато французького. І саме француз став не тільки ініціатором викупу юного Тараса Шевченка з кріпацтва, а й був потім його покровителем, другом та вчителем в Путербурській Художній Академії, яку Тарас успішно закінчив. Так-так, Карл Брюлло — це справжнє прізвище великого художника Брюллова, якого царський режим не випускав малювати «Останній день Помпеї» до Італії , доки він не додасть до свого французського прізвища ту саму злощасну літеру «в», яку ще сотні років поспіль змушені були додавати тисячі українців. Батько Карла Брюлло, чистокровний француз, працював академіком у Петербурзі. Мати — німкеня. Тому сільський хлопець з України, вчорашній кріпак, мав за приклад ту прекрасну родину.

І мав би таку ж свою.

І картини його висіли б у Луврі.

 І він би приїздив на вакації до Парижу.

І його поезія, очевидно,  не була б такою сумною.

Але йому ось так — вирвали серце, ось так зламали руки… Його просто задушили в братніх обіймах…